Дерев’яні церкви Норвегії, чи диво, що промовляє з давнини

 

Дерев’яні церкви Норвегії, чи диво, що промовляє з давнини




 

 

         Вони оповиті легендами, переказами й під пологом часу, як своєрідним оберегом, звертаються до нас. Вони розповідають про історію країни, яка майже паралельно з Київською Руссю приходила до ідей християнського світоспоглядання. Вони наповнені життям, чудовим запахом середньовічної смоли, бо зведені з  теплого дерева. В них можна шукати паралелі з українськими дерев’яними церквами, а також знаходити речі, що по суті своїй абсолютно протилежні – це ставлення до цих беззахисних острівків середньовіччя. Вони є чудовим прикладом того, що спадщина може не горіти і не руйнуватись.

         Прихід та похід до них, для мене виявився досить довгим у часі та просторі. Від першого знайомства до моменту усвідомлення, що вже накопичився значний матеріал та викристалізувалось бажання з ним поділитися, пройшло п’ять років.

         Пам’ятаю, як ділилась своїми першими враженнями з колегами, і як більшість з них насторожував період зведення цих церков, а саме ІІ-пол. XI –  сер. XIV сторіч. З огляду на нашу дерев’яну спадщину, дійсно важко повірити, що можуть стояти так довго церкви, які у Норвегії називають ставкірками.

         В тому полягає феномен норвезької традиції, закинутої на узбіччя європейського культурного розвитку. Тут майже ніколи не було війн, як зовнішніх та внутрішніх. Також майже ніколи не було зайвих грошей, щоб поновлювати і переробляти вже зведені пам’ятки. І до речі, більше давніх церков збереглось саме у найбідніших частинах країни. Те що було зведено, вибудовувалось на засадах гармонії і простоти, де еталоном мір та пропорцій є бездоганна краса творіння Господнього – природи, яка для норвежців здавна значила набагато більше, ніж лише оточуюче середовище.

          Як водиться, перше побачення часто буває досить несподіваним та за результатами, вирішальним. Так сталось із моїм першим кроком до норвезьких дерев’яних церков, коли відразу відкрилась найбільша, багато декорована, класична за конструктивною побудовою, одна з найкраще збережених, церква у Хедалі. Її я застала під час проведення зовнішніх реставраційних робіт, коли кремезні парубки підв’язані мотузками як скалолази, спритно переміщувались по її крутим дахам, змащуючи їх шаром дьогтю. Цю процедуру повторюють регулярно в усіх давніх церквах, підтримуючи нефарбовану деревину у досить пристойному стані. Так вони роблять зараз і майже за цією ж рецептурою обробляли свої давні церкви протягом сторіч.

         За ці роки мені вдалось відвідати одинадцять дерев’яних церков доби раннього середньовіччя, які залишаються найдавнішими архітектурними пам’ятками країни. Маршрут проліг через такі церкви: у Хедалі (Heddal), Хоййорді (Høyjord), Ейдсбурзі,(Eidsborg), Флесберзі (Flesberg), Ролазі (Rollag), що розташовані на південному сході, у відносній близькості  від Осло; та другу групу, що розкидана по безкінечних рукавам найдовшого фіорду на ім’я  Согн та у його продовженні у долині Валдрес – це церкви у Хоперстаді (Hopperstad), Йюндредалі (Undredal), Кайупангері (Kaupanger), Урнесі (Urnes), Бургюнді (Borgund), Йойє(Øye), Хейрі (Høre), Ломене (Lomen), Хеге (Hegge).[1] Також накопичилась значна кількість світлин, що досить повно фіксують дані об’єкти. [2] Сформувалось особисте враження та ставлення до них, залишились у пам’яті хвилюючі миті емоційного спілкування з їх довершеними архітектурно-скульптурними формами та магією бездоганної у своїй просторі краси. Крім власних спостережень, у цьому дослідженні я спираюсь на матеріали двох фундаментальних праць.[3]

         Основна частина давніх дерев’яних церков розташована досить компактно у двох окремих регіонах. Проте поняття, компактне розташування, може бути досить і досить умовно використано по відношенню до цієї країни. Вона навіть на мапі не виглядає компактною, а тим більше при подорожі на авто доводить, що сантиметри мапи і реальні віражі по гірським дорогам, мають дуже мало спільного. Але у віртуальну подорож, без усяких перешкод, можу вас запросити.

         У ХІ сторіччі країна переходить до християнства, спочатку під егідою Улава Гаральдсона (Olav Haraldssønn), який дає сильний поштовх до поширення нової віри  з 1016 року. В цей час він повертається з подорожі на Русь та відвідувань свого родича Ярослава Мудрого. Їх дружини були рідними сестрами. Інгегерд та Астрід –  дочки шведського короля Улофа (Olof Skötkonung).

         Політику на християнізацію країни Улав проводив наполегливо та послідовно до останнього дня свого життя, коли 29 липня 1030 року загинув у битві під Стіклестат. Після смерті він був канонізований і до сьогодення свято св. Улава, чи Ульсук, одне з найзначніших у норвезькому церковному календарі.

         Про християнізацію країни знаходимо досить детальну інформацію у королівських сагах Снорре Стурласона, ісландського аристократа, датованих XIIІ сторіччям.[4] Проте жодним словом він не обмовився відносно ставкірок.  Їх перше документальне свідоцтво є візуальним, і ми його знаходимо на відомому гобелені з Баєксу XII сторіччя, де зображені походи норманів на Англію і де, за припущенням, зустрічаються зображення давніх дерев’яних церков.[5]  Перша письмова фіксація 1327 року відноситься до ставкірки у Хеге, хоча сама церква була побудована у 1216 році. Але ця письмова згадка є унікальною.

         Ідеї Улава стали потужним поштовхом, і християнство починає проникати у громадську свідомість, але цей процес затягнеться у Норвегії більше ніж на сторіччя. Коріння нової віри пророщувались на могутніх дубах часів Удіна та Тора. Тісний внутрішній зв’язок з поганською традицією досить чітко простежується у іконографічних особливостях різьблених опоряджень ставкірок. Також їх, як правило, зводили на фундаментах поганських капищ.  

         Більшість джерел підказують, що ставкірки почали зводити після історичного завершення доби вікінгів, що хронологічно припадає на 1066 рік, коли військо Гаральда Суворого (Harald Hardråde) зазнало поразки під Станфордом у Англії. Саме він був одружений з донькою Ярослава Мудрого, Єлизаветою, яку норвежці величають Eліс.

         На цій даті історики бачать своєрідний рубікон у розвитку країни. Але скоріш за все, в дійсності в XI сторіччі відлуння поразки було не таким різким і поганство своєрідним чином довго співіснувало з християнством. Фактичне завершення доби норвезьких вікінгів, практично продовжувалось у звичаях та будівельних традиціях, тільки замість славнозвісних довгих човнів, вони свій ремісницьких хист та талант повернуть у напрямок будівництва дерев’яних церков, на що вказують багато спільних конструктивних прийомів запозичених з минулого.

         Завершується перший етап будівництва дерев’яних церков у сер. XIV сторіччя, коли у Норвегію приходить чорна смерть з континенту. І без того малозаселена країна, втрачає дві третини свого населення. Чума практично викреслила з карти Норвегію, як населену країну, та вручила долю цих територій датській короні більше ніж на 400 років. Цей довгий час країна оговтується та виходить з забуття, але стан її економіки на сторіччя позбавить можливості щось будувати, окрім досить простого та скромного житла. І до зведення дерев’яних церков вони повернуться лише у ХVIII сторіччі у межах естетики протестантської віри.

         У зазначений період, ІІ-пол. XI – сер. XIV сторіч, було зведено близько 1000 церков по всій країні, але збереглось лише 24 і ще 4 мають елементи давнього декору, перенесеного у церкви більш пізнього періоду. Їх автентичність було науково доведено методом дендрологічного аналізу, проведеному у ХХ сторіччі. Ці дослідження торкнулись усіх без виключення дерев’яних церков у країні, причому обстеження носили комплексний характер і  по кожній з церков брались  проби деревини з великої кількостей деталей. Так що зараз, абсолютно точно можна казати, які елементи відносяться до якого періоду і, зазвичай, простежуються певні хронологічні нашарування.

         Те що перші церкви почали зводити з дерева є логічним, бо у цьому ремеслі було вже опрацьовано багато навичок, а також деревина була найдешевшим матеріалом. Для зведення церков використовували деревину сосни та ялинок, які обробляли досить специфічно. З могутніх дерев знімали кору коли вони ще росли, з висоти близько десяти метрів. Без кори, але активно змощене власною смолою, дерево продовжувало рости ще приблизно десять років, по суті консервуючи себе ззовні склоподібною смолою.

         У конструкціях церков простежується два основних типа. Найпростішими були однонавові  зрубні церкви. І з церков подібного типу зберіглась лише одна у Йойє. Найбільш поширеними були трьохнавові, з визначальним конструктивним елементом стовпом-колоною. В перекладі з норвезького, стовп є тим самим „ставом”, який і дав назву раннім дерев’яним церквам.

         Cтавкірки мають три нави поділені  дерев’яними стовпами, які конструктивно поєднані арочними склепіннями та нагадують тип романської архітектури. Але що є досить важливим, запозичені елементи з кам’яного будівництва, були використані як візуальні форми, але дерево, як матеріал, підштовхував до певних конструктивних видозмін. Це був унікальний архітектурний компроміс між ідеєю наслідування певної форми принесеної ззовні, та тими вимогами, які висував новий для цих конструкцій матеріал. У внутрішній конструкції півметрові у діаметрі стовпи, тримали на собі основну вагу склепінь, та підносились у гору часто до десяти метрів.

         У вертикальній конструкції використовувались нижній та верхній пояс аркад розділених хрестоподібними діагональними дерев’яними розпорами, які саме й використовували для підсилення конструкцій, тобі як самі аркади носили більш декоративні ознаки. Арочні склепіння розходились від різьбленої капітелі, що знаходимо у багатьох церквах. Проте капітель, як форма була не обов’язкова, її часто використовували для прикриття напружної балки, що як своєрідний внутрішній аркбутан переносила вагу на бокові стіни.

         Дахове склепіння за своєю основою майже повністю нагадує конструкцію перевернутого до гори човна вікінгів з відкритою реберною системою. Дахи, як правило, вкривались гонтою, значно рідше, пласким  сланцєм.

         Враховуючи ті обставини, що клімат у країні м’який, але досить вологий, то всі церкви побудовані на кам’яному підклеті. Також вони мають своєрідну зовнішню обшивку, яка через повітряну подушку, що є природною, ізоляційною та вентиляційною системою, поєднується з основним масивом церкви. Так часто можна помітити, що внутрішня зрубна конструкція має горизонтальну систему балок, тоді як зовнішня, має вертикальну обшивку з товстих та широких пласких дощок, які часто є більш пізніми за датуванням. Але є підстави припустити, що ця подвійна система стін використовувалась з самого початку будівництва ставкірок. Найбільш вразливий від погодних умов зовнішній шар змінювати на новий, коли в цьому була необхідність.

         Деякі ставкірки мають відкриті галереї, своєрідні опасання, які проходять по периметру всієї церкви. Ця система  прибудови теж є важливим свідченням їх функціональної доцільності. У зовнішньому вигляді церкви, галереї створюють  додатковий, нижній горизонтальний залом. І в сумі їх стає три. Але привертає увагу те, що в загальній системі композиції церков, завжди домінує вертикально спрямована вісь.

         Церкви, опоряджені відкритими галереями, мають завжди три ганка, але тільки західний та південний, мають своє продовження у внутрішніх порталах, тоді як північний лише є входом тільки до галереї. Прекрасним зразком цього типу є церква у Бургюнді.

         До неї шлях лежить через найдовший в країні, а можливо й у світі тунель довжиною у 24 кілометра.  У гірській ущелині  стоїть красуня церква, загублена у часі і трішечки розгублена від власної давнини. В її довершених формах є невловимий елемент кокетства, так вона хизується перед сусідками соснами та ялинками, не помічаючи, що їй давно вже  виповнилось 800 років. Її вічність виправдовується абсолютно позачасовим тлом, бо у пейзажі оточуючих скель хіба що змінились місця розташування пташиних гнізд.

         Її каркас звели узимку 1180 року. Досить швидко після цього піднісся у гору, наповнившись об’ємами, тулуб церкви. Вона зібрана з 2000 елементів і була розрахована на 60 прихожан.

         В її образі заворожує магія форм, яким неймовірного експресіонізму  додають величезні голови драконів, що спрямовані до гори. Ці декоративні верхівки, наче розширюють межи присутності церковного простору. І в її архітектонічному тексті прочитується злиття культур раннього християнства та поганства. В її сутності застиг згусток скульптурної форми та архітектурної конструкції, яку тільки що починали освоювати. За силуетом та пластикою вона нагадує Східну пагоду.

         Наближення до внутрішнього простору ставкірки відбувається через вхід до галереї опасання. Звужується простір, зменшується освітлення, згущується  повітря. Проходячи цією галереєю так і хочеться проводити рукою по м’яким формам густо змощеного смолою та дьогтем дерева. Неподалік від вівтарної частини, рука попадає у якусь дірку-прорізь. Якась хвиля неочікуваного дотику, наче блискавкою, тряхнула мене. Як я дізналась, цей отвір було видовбано дуже давно і через нього, як віконечко, хворі люди могли, хоча б якоюсь мірою, відчувати себе присутніми на службі Божій.

         Різьблені портали, що відкривають вхід до внутрішнього спокою церкви, є чудовим прикладом орнаментального різьблення. Їх багаті візерунки, сплетені з безкінечних мотивів кола, до яких подекуди залучені фігури птахів та тварин, майже викреслюють якісь вірогідні паралелі присутності християнських іконографічних сюжетів, але водночас, так і спливають асоціації з різьбленими орнаментами грандіозного корабля вікінгів з Усеберга, який зараз експонується в Осло[6].

         Темний внутрішній простір церкви заворожує чарівним запахом старої, змощеної деревини. Цей насичений, неймовірно приємний запах, як відлуння чи доказ застиглого та настояного тут часу, супроводжував мене по всім церквам. І як це не дивно, саме запах залишився одним з найприємніших вражень після відвідин цих церков.  Тільки шкода, що його я вже точно не зможу передати і ніякі світлини в цьому не допоможуть.

         Історія ставкірки у Бургюнді є досить показовою, як потім доля та люди поступали з цими старими спорудами з часом. Коли Норвегія 17 травня 1814 року проголосила власну конституцію і плавно перейшла з-під датської корони до шведської, в країні починає наростати національний рух. У свідомості освічених  людей виникають думки про власну країну, що роз’єднана горами та фіордами, але може бути об’єднана духом національної свідомості. І в цьому процесі дуже помітну роль зіграла церква, як інституція.

         В країні робиться загальний перелік усіх церков і доходять висновку, що їх явно недостатньо. З 1830 року під началом архітектора Й. Лінстова, починається активний процес будівництва нових дерев’яних церков. І цей своєрідний будівельний бум в Норвегії можна вважати першою спробою введення ідеї стандартизованої архітектури. Церкви зводяться по всій країні у розрахунку, що кожне поселення повинно мати церкву, яка б вміщала 30% населення.

         Так у Бургюнці, у ста метрах від старої церкви, у 1868 році зводять нову. Але розміщують цю церкву настільки делікатно, що при своїй очевидній близькості, вона знаходиться неначе у тіні старої. У 1844 році у країні створюється громадська організація по захисту та збереженню давніх ставкірок,  яка й до сьогоднішнього часу займає активну позицію у популяризації і розумінні значення цієї старої, унікальної спадщини.

         Церква в Урнесі, одна з найдавніших збережених церков, зведена у 1129-1130 роках. Вона розташована на кінці віддаленого рукава Согнфіорду, так що й зараз, щоб дістатися туди, необхідно з’їхати з траси на гнучкий серпантин,  а потім пливти поромом та йти пішки у гору. Щоб не забрудняти її довкілля, усі залишають машини перед поромом. Єдиний виняток зроблено для людей похилого віку, на яких чекає маленький автобус на протилежному березі.

         Якщо і зараз ця місцевість виглядає ізольованою від дотиків цивілізації, то тільки собі можна уявити, як розчиненою у природі між фіордом та небом притулилась ця маленька церква в давнину, і господар округи міг уявляти себе володарем цілого світу.

         Цій церкві передували ще дві, які протягом одного сторіччя зводились на тому ж самому місті. Від більш давньої церкви збереглись різьблені портал, дві стінні балки та кутовий стовп,  які зараз вмонтовані у північну  стіну. Ці орнаментальні мотиву є вищим досягненням норвезьких різьбярів. Але у мене аналогії виникають з пірамідою Хеопса, в сенсі того, що вона є бездоганним зразком однієї з перших і найбільш досконалих пірамід, а після неї, вже йде поступове вихолощення величі. Так і орнаменти Унесу, які дали назву цілому напрямку, так званий урнес-стиль, чи согн-стиль, за віком є найстарішими, за виконанням – найдосконалішими. Унреський лев заплетений зі зміїною головою, який більше нагадує вовка чи собаку,  є тією бездоганною вершиною мистецтва, яка мала послідовників, але за рівнем довершеності так і залишилась на самоті.

         Семантика цих орнаментів і зараз не відкриває своїх таємниць. Старий портал, який нагадує отвір замку, так і не знайшов свій ключ, який би розкодував зміст  хитросплетення кілець, в основі яких, припускається є символ сивого Удіна. Норвезькою мовою Удін пишеться – Odin, і таким чином, перша літера вже формально становить коло, на яке було нанизане певне символічне навантаження.

         Привертає увагу, що неймовірно пластичний орнамент старого порталу було виконо у техніці високого рельєфу (від тла до найвищих частин – 7 см), але у більш пізніх зразках різьблених порталів помітна тенденція на сплощення рельєфу. Так і в даній композиції можна помітити, що центральна частина, за обрисами повторюю плетиво більш давнього рельєфу, але у даному випадку являє зразок площинного рельєфу з заглибленням не більше ніж на 0,5 см.

         Найбільша ставкірка  району Согнфіорду є у Кайупангері, що лежить на перехресті морських та гірських  доріг. Вперше про це місце згадується у сагах Сверри. Церква була зведена наприкінці ХІІ сторіччя, побудована на 22 ставах-стовпах, розрахована відразу на 300 прихожан.

         Але враховуючи її центральне положення, вона зазнала значного поновлення наприкінці ХVІІ сторіччі, коли лютеранська церква стає панівною у країні. До цього часу відноситься пишна, виносна єпископська кафедра, вівтарна частина та фрагменти орнаментальних розписів на північній стіні.

         В цілому, ця церква справляє враження легкості та стрункості. Завдяки домінуючій основі внутрішнього простору, два ряди високих стовпів, наче підтягують кожного, хто залучається до її простору. Тут просто дуже хочеться випрямити спину.

         І ще одна невеличка деталь. На лівому, найближчому до вівтаря стовпі, висів хрест вбитий цвяхами з прикріпленими до нього камінцями. На кожному з каменів було записано і’мя. Хрест було зроблено цьогорічними конфірмантами. Мені, ця ідея, здалась дуже виразною та символічною.

         Серед церков у долині Валдрес хочеться згадати дві. Буквально дедективна історія пов’язана з церквою у Вангі. На початку ХІХ сторіччя вона була замала для місцевої громади. Але коштів явно не вистачало на зведення нової, бо саме ця частина країни традиційно була найбіднішою. Місцева громада звернулась до Й. Дахля, який очолив організацію по збереженню ставкірок, за допомогою. І в даному випадку він поступив незвичайно. У той час величезне бажання придбати стару церкву висловлював король Прусії Фредрік Вільгельм IV. Було прийнято рішення продати йому церкву з Ванги. За дорученням Дахля, Франц Вільгельм Счертз робив малюнки з усіх ставкірок. Він і мав супроводжувати розібрану церкву разом з одним польським мандрівником торговцем. Але за кінцевою інформацією, відомо, що церкву доставили у польські Карпати, де ймовірно, вона перебуває і зараз.

         Але досить цікаво, що місцеві мешканці, при продажу, змогли зберегти для себе найцінніше, а саме, старі різьблені портали ХІІ сторіччя, які пізніше було врізано у нову конструкцію. В їх плетиві читається краса закодованих змістів скандинавської міфології. І ця краса була предметом гордості простих селян, які не посміли продати їх, хоча у грошах вони буди дуже обмеженими. Проте вони виявились далекоглядними, залишивши портали для нащадків.

         Ще далі від магістральних шляхів загублена ставкірка у Хейрі, але саме завдяки своєму віддаленому положенню, унікально зберігся цілий комплекс з брамою, дзвіницею та церквою. У давні часи саме тут проходила королівська дорога. За переказами саг, саме цим шляхом король Свере Сигурдсон (Sverre Sigurdssøn, 1177-1202) втікав від короля Магнуса Ерлінгсона (Magnus Erlingssønn, 1161-1184). Це було у 1177 році. Супроводжував Свере багатий феодал Елінг, який поклявся сплатити за поразку свого короля. У 1179 році, коли загинув батько Магнуса, Йарл Ерлінг Скаке (Earl Erling Skakke), було закладено цю церкву, про що говорить рунічний текст на одній з її балок: „В літо, коли брати Елінг та Айдун звели цю церкву, загинув Ерлінг  у Нідарусі”[7].

         У період ХІІ-ХІІІ сторіч церкву двічі перебудовували, вірогідно, збільшуючи її розміри. Але що дуже цікаво, збереглися два різьблених портали, які зараз розміщені по сусідству у невеличкому притворі. Добре збереглися  чотири різьблені капітелі на стовпах центрального ядра церкви, які об’єднані чотирма великими арочними склепіннями. Також на двох стовпах, ближчих до вівтарної частини, вирізьблені маски у яких вбачають поганських ідолів Удіна та Тора. І їх присутність, досить красномовно доводить, що на першому етапі будівництва християнських церков у Норвегії, як і у всій північній Європі, тісно пов’язувалась християнська ідея з опрацьованою раніше, поганською іконографією.

         Норвезькі ставкірки, хочу ще раз наголосити, неймовірно ошатні у своїй  красоті, яку вони зберегли з давніх давен. І дотик до їх історії, приємний та зворушливий. Але звичайно, ця тема є досить глибокою. Тому дану статтю, можна розглядати, як варіант знайомства з цією прекрасною культурою. Мені хотілось з Вами поділитися своїми враженнями та спостереженнями.

                                              

                                                                                     Олена Сом-Сердюкова,

                                                                           кандидат мистецтвознавства.

 

          

        



[1]Враховуючи обставини, що мені не вдалось розшукати жодного джерела за цією тематикою, написаного кириличними мовами, то вважаю за доцільне навести їх назви паралельно українською та норвезькою.

[2] На сьогоднішній день, лютеранська церква Норвегії є державною та декларує свою публічність та відкритість до всіх бажаючих її відвідати. Відповідно, вона дає дозвіл на фотографування інтер’єрів та екстер’єрів церков. Єдине виключення розповсюджується на інтер’єри церкви в Урнесі, що включена до списку світової культурної спадщини ЮНЕСКО.

[3] Leif Anker. Kirker I Norge. Bind 4: Viddelalder I tre Stavkirker. – ARFO. – 2005. – 360 p.

   Erla Bergendahl Hohler. Norwegian Stave church sculpture. – Scandinavian University Press. – 1999. – 268 p.

[4] Snorre Sturlasøn. Kongesagaer. – Kristiania. – I.M. Grenersen & Forlag. – 1900. – 844 p.

[5] François Neveux. The Bayeux Tapestry. – Edidtions Jean-Paul Gisserot. – 1995. – 46 p.

[6]  Корабель з Усеберга (Oseberg) експонується у Будинку кораблів вікінгів, що є філією Культурно-історичного музею. Цей корабель було розкопано у 1904 році. Він датований 815-820 роками і був у використанні на морі досить тривалий час, перше ніж у ньому було поховано заможну жінку у 834 році.

[7] Йарл Ерлінг Скаке загинув у битві при Калвскіннеті у Нідарусі (Трондхейм). У Нідарусі знаходиться найбільший та найважливіший кам’яний собор  всієї Норвегії. Його зведено у 1150-1300 роках. Тут було перепоховані останки Святого Улава. Протягом історії він використовувався як місце  коронування та поховання норвезьких королів.



Обновлен 11 июн 2012. Создан 24 июл 2011



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником