Музей Галуста Гюльбенкяна у Лісабоні: свято задоволення та знань

 

Музей Галуста Гюльбенкяна у Лісабоні: свято задоволення та знань




Після подій у наскрізь прошитому кулями моєму рідному Києві, Лісабон обласкав та обігрів. Тут мене зустріло прохолодне березневе сонце. Неспішна атмосфера міста. На контрасті, Лісабон сприймався як людський рай, де все просто, спокійно. Рипіли старі трамвайчики, вповзаючи на пагорби, місцеві мешканці довго прокидались, туристів було обмаль, старі вулички виглядали не прибраними, напівоблізлі коти знаходили місця для насолоди, а над містом лунала музика фадо. Місто дарувало головне – можливість розчинитись у його краєвиді.

Враховуючи подібний настрій та образ міста – максимально екстер’єрний – не хотілось починати з відвідин музеїв. Занурившись в історію міста та його королів, з’ясувала, що золота доба Португалії, яка припадає на час походів Васко да Гама та інших португальців до Індії та Латинської Америки, завершилась для Лісабону місцевим Апокаліпсисом. А саме: 1755 року стався землетрус, який спричинив величезні хвилі у річці Тежу й, на додаток, пожежу. Місто досі несе на собі рубці тих подій, і це стосується давньої культурної спадщини, що була повністю знищена у центрі міста.

Нарешті, ми дожили до понеділка, коли всі, абсолютно всі музеї міста були зачинені. Залишався останній день – вівторок. І тут постав вибір: йти до Національного художнього музею або повірити путівникові, де зазначалось, що Музей Галуста Гюльбенкяна є найвагомішою мистецькою збіркою Португалії. Пристали на пропозицію щодо Музею Г. Гюльбенкяна. Й не помилились. Музей перевершив всі очікування. Він став найяскравішим та, водночас, заключним акордом у відвідинах Лісабону.

Зізнаюсь відверто: аби запам’ятати ім’я Галуста Гюльбенкяна, якому вдалось зробити неймовірний дарунок людству, мені знадобилось витратити кілька тижнів захоплюючого читання про нього та про його колекцію.

Музей Гюльбенкяна розташовано на околиці центру міста. Безпосередньо у парку св. Гертруди, який оточує музей зусібіч. Парк відіграє неабияку роль у візуальному сприйняті мистецької колекції. На розі, перед фундацією, статуя Г. Гюльбенкяна зустрічає усіх відвідувачів. Але з усього розмаїття естетичних та культурних задоволень, що надає мистецький комплекс Гюльбенкяна, його статуя виглядає невдалою. Вона є невиправданою у формах, не відповідає духові колекціонера, девізом якого було: «мене може задовольнити лише найкраще». Над постаттю кам’яного Гюльбенкяна нависає величезний статичний птах. Ні, ця людина була настільки унікальною, що над ним міг бути лише Бог. У цьому пересвідчуєшся поступово та впевнено. Тож уся решта емоцій цього дня була виключно позитивною.

Театр починається з вішалки, музей – з каси. Не розібравшись у статусі музею, але підозрюючи, що він приватний, була налаштована платити за квиток. Проте, біля каси великими літерами було написано, що члени ICOM, AICA, APOM та діти до 12 років – відвідують музей безкоштовно. Так само, безкоштовними, є відвідини музею у неділю; а також – кожної другої неділі в атріумі відбуваються безкоштовні концерти. Ще існує система дисконтних квитків. А повний квиток на постійну експозицію та виставку коштує лише 4 євро. Таку чітку інформацію не часто зустрінеш у найбільших музеях Європи. Тут вперше стикаєшся з духом перфекціонізму, що був супроводжуючою зіркою Гюльбенкяна. У музеї все переконує тебе у цьому. Навіть різноманітність страв у музейному кафе й на диво низькі ціни у ньому, залишають відчуття, що за тебе заплатив сам господар Галуста.

Ким же він був, володар цього складного імені – Галуст Сакріс Гюльбенкян, який прожив довге та, найважливіше, дуже цікаве, насичене життя?

Нащадок багатого вірменського роду народився 1869 року, у Стамбулі, у кварталі Скутарі, але як зазначав сам Гюльбенкян – він з Константинополя. Батько – бізнесмен, банкір. Як благодійник, утримував лікарні. Благодійництво та значні капітали перейшли, як родинний спадок, до Галусти. Проте, як перше, так і друге, він згодом неймовірно примножив. Звів кілька вірменських шкіл, лікарень та церкви у Лондоні та в кількох містах Ближнього Сходу.

Гюльбенкян молодший опанував французьку та англійську мови. З відзнакою закінчив Оксфордський коледж (фах інженера нафтового виробництва). У двадцять два роки видав ґрунтовне дослідження щодо нафтових родовищ Месопотамії. Воно зацікавило міністра шахт Османської імперії. З того часу блискучі пропозиції кар’єрного росту супроводжували Галусту Гюльбенкяна тривалий час. Він стає засновником «Irag Petroleum Company», радником Національного банку Туреччини.

У неповні тридцять років, 1898 року, його призначають економічним радником Османських амбасад у Парижі та Лондоні. Цього ж року він народжується як колекціонер. Пристрасть до збирацької діяльності стала його головним мотивуючим фактором по життю. Останній твір він придбав 1953 року – полотно Станісласа Лепінеса «Монмартр» (1873-1878).

Усе співпало найкращим чином – блискуче знання мистецтва, смак, здорова амбітність, кошти, зв’язки. Його вимоги до себе як колекціонера, були такими: пошук лише найкращих творів, придбання лише творів відмінної естетичної та художньої вартості та надання творам бездоганної консервації чи реставрації.

1942 року, коли Франція була окупована фашистами, Гюльбенкян, який на той час мешкав у Парижі, опинився у небезпеці. Він шукає шляхи відступу для себе й для своїх капіталів. Та отримує запрошення від кіл, наближених до уряду Португалії. Гюльбенкян був налаштований на нетривалий візит до Португалії. Та, несподівано для себе, отримав надзвичайно вигідні податкові пропозиції, від яких було важко відмовитись. Так він залишився у країні, мешкаючи, переважно, у Лісабоні. Тут саме він й помер 1955 року.

Ввічлива та щира людина, від сповна віддячив місту за свій комфортний притулок. За заповітом, велику частину своїх мільярдних заощаджень він переказав на створення Фундації, завданнями якої є благодійність, мистецтво, освіта та наука. Фундація запрацювала через рік після смерті мецената, а музей його імені було відкрито 1969 року. Отож, 2014-го музею виповнюється 45 років.

Виходячи в книги Мілана Кундери «Порушені заповіти» ми, начебто, привчені, що заповіти на практиці нічого не варті. Однак, у випадку з Г.Гюльбенкяном, все працює, до того ж – найкращим чином.

Експозиція починається з відділу Стародавнього Єгипту, де відразу потрапляєш у таємничий простір великих за розміром та свідомо аскетичних, напівзатемнених приміщень. Цей світловий ефект супроводжує також зали мистецтва Месопотамії, Античності, Середньовіччя. Наближаючись хронологічно до Відродження, інтенсивність світла збільшується. З перших кроків звертаєш увагу: експонати розміщені на значній відстані один від одного, і це полегшує їх сприйняття. Читання об’єктів відбувається в системі – глядач наодинці з кожним окремим твором. І цей естетично вишуканий діалог підкріплюється відчуттям, що тут немає жодного випадкового чи пересічного твору.

Коли чотирнадцятирічний Галуста отримав від батька гроші, як винагороду за сумлінне навчання, почала укладатись збірка античних монет. Згодом, його колекція античної нумізматики стала однією з найповніших у світі.

Значну частину колекції займає декоративно-ужиткового мистецтво Вірменії, Туреччини, Сирії XII-XVIII сторіч. У цьому зібранні проглядається вишуканий смак колекціонера, який вмів відбирати речі, віддаючи перевагу якості над кількістю. Його генетична культура вірменина не погрішила жодним твором. Хоча, відбір того, що тобі ближче за національним виміром, є непростим, бо балансує на межі емоцій, сентиментів.

Ця зала, ніби наповнена свіжим повітрям. І досягається це за рахунок незвичайного, як для музейних приміщень, прийому, а саме – використання цілих прольотів вікон, замість глухих стін. В цілому ж, простір музею організовано таким чином, що всередині нього знаходяться два невеличких садка. Діалог відбувається вже у форматі трикутника: глядач-мистецтво-природа, де кожна складова тільки підвищую ступень задоволення від спілкування. І, як зазначав Гюльбенкян, – задоволення та знання, це головне, що ми можемо отримати від життя. І саме цим досвідом власного буття він бажав поділитися з нащадками, з нами.

Така ідеологічна концепція майбутнього музею була сформульована Гюльбенкяном, а згодом блискуче втілена архітекторами Альберто Пессоа, Педро Кидом та Рай Асугійа. Зведенням музейної будівлі було виконано ще один важливий пункт заповіту: збірка має зберігатись під одним дахом та завжди бути відкритою для публіки. Реалізація завдання по зібранню у одне приміщення всієї збірки, виявилась непростою, бо за життя Гюльбенкяна колекція була розпорошена по його резиденціях у Парижі, Лондоні, у Британському музеї, Національному художньому музеї Лісабону та музеї Порто. Але з часом все було зібрано, й усі 6000 експонатів знайшли притулок за адресою: Lisboa, Avenida de Berna 45. У постійній експозиції виставлено 1000 творів.

Якість кожного експонату – від східної кераміки, скляних посудин, килимів, арабських, візантійських та західноєвропейських манускриптів, французьких меблів та столового срібла доби бароко та рококо, до картин: «Портрет молодої жінки» Гірландайо, «Портрет Тітуса» Рембрандта, «Портрет Хелени Фоурмен» Рубенса – бездоганною. Список митців західноєвропейського мистецтва, твори яких складають збірку Гюльбенкяна, доповнюють: Карпаччо, Боутс, Ван Дейк, Хальс, Рейсдаль, Гварді, Буше, Фрагонар, Гейнсборо, Тернер, Коро, Міллє, Мане, Ренуар, Дега, Моне; скульптури Андре дель Роббіа, Гудон, Роден.

І тут відкривається неймовірно цікава історія, що кидає світло на рівень колекції. Справа у тому, що радянські червоні комісари заради валютних надходжень на придбання обладнання для фабрик та заводів вирішують, але тишком-нишком, – продавати скарби Ермітажу. Спершу вони намагались продавати твори зі сховищ, але потрібних грошей це не принесло. Таємно вони звертаються до Гюльбенкяна, який торгував з Радянським Союзом нафтою, про можливість придбання ним творів першої категорії. Колекціонер з радістю відгукнувся і, не зраджуючи своєму стилю, де все має бути з великої літери, надсилає список побажань, куди входили: «Юдіфь» Джорджоне, «Блудний син» Рембрандта та «Персей і Андромеда» Рубенса. Та угода не відбулась. Але Велика депресія змусила радянських агентів знову звернутись до Гюльбенкяна. В цілому, з ним було укладено три угоди та продано 51 експонат на загальну суму у 278 900 фунтів.

У період з 1929-30 рр. Гульбенкян купує у Ермітажа (чимало – з основної експозиції): «Благовіщення» Дірка Бутса, по дві картини Юбера Робера, Ван Дейка та пізнього Рембрандта; по одній картині Ватто, Терборха, Рубенса, Ланкре; 39 предметів французького срібла, придбані Єлизаветою Петрівною та Катериною ІІ, стіл-секретер доби Людовіка XVI.

Як освічена та шляхетна людина, Гюльбенкян усвідомлював, що розпорошується та знищується величезний державний скарб, бо після таємних розпродажів багато робіт осідало у малих приватних колекціях, і їхні сліди для істориків мистецтва зникали назавжди. Тож у червні 1930 року він пише гнівного листа-меморандуму П’ятакову, в якому скаржиться на непрофесійність агентів і неприпустимість, в цілому, цієї культурної вакханалії. «Торгуйте чим завгодно, але не тим, що є частиною музейних експозицій. Розпродаж того, що є національним надбанням, дає підстави для дуже серйозного діагнозу», – зазначає Гюльбенкян.

Але у листопаді 1930 року він не утримався від придбання ермітажного «Портрета старого» Рембрандта. Лише після цього остаточно розірвав стосунки з червоним невіглаством.

Велику частину зібрання Гюльбенкяна складають манускрипти. Вони відкриті для експонування. І це рідкість, бо лише поодинокі музеї згодні демонструвати такі делікатні об’єкти, вразливі до освітлення. Книга була предметом, про який Гюльбенкян говорив з придихом: «Книги та їх знання зробили з мене колекціонера». Його бібліотека складалась з двох частин: «документи знань», – за визначенням бібліофіла, – тобто книги, завдяки яким він нарощував власний інтелект; «історична частина», до якої входять манускрипти від ХІІІ ст. та давні друковані видання Сходу й Заходу.

Віддаючи данину колекціонерові та предмету його особливого піклування – книгам, Фундація, на честь свого 50-річчя, влаштувала велику виставку з виданням розкішного каталогу «Від Парижа до Токіо: мистецтво книги з колекції Галусти Гюльбенкяна». Мені здається, що у сучасному світі загальнолюдської залежності від комп’ютерів, які позбавляють нас персоналій, принаймні, відібрали у нас власний почерк, мистецтво старої рукописної книги звертається до нас як вишукана, але втрачена Атлантида. І тому дотик до цього скарбу є надзвичайно зворушливим.

Остання частина експозиції, ніби десерт, це – ювелірні прикраси та скло Рене Лаліка. Буржуазний шик модерну бавить око своєю елегантністю та водночас насторожує мене, як мистецтвознавця. Бо розумію маніпуляцію красою, яка знаходиться на перетині розкошів з вульгарністю. Але Лалік утримався на межі того розуміння мистецтва, яке було актуальним для Гюльбенкяна: «Художній твір має бути приємним та захоплювати нашу увагу. Так, так, приємним. І без цього у житті достатньо нудних речей. Ми не повинні збільшувати їхню кількість». Твори Рене Лаліка, дійсно, дають відчуття насолоди через довершеність форм, ліній, пропорцій, через особливу віртуозність його майстерності. І це тримає у тонусі величезну кількість його прихильників та, водночас, доводить, що вартість речі залежить не тільки від кількості та якості діамантів, а від нього – майстра Ренe Лаліка.

На цьому, насичена мистецькою якістю, закінчується постійна частина експозиції. Обсяги її достатньо обмірковані для комфортного та повноцінного сприйняття. Далі – тимчасова експозиція, і це відповідає політиці Фундації, мета якої фінансувати потужні мистецькі проекти з усього світу.

На нас чекало декоративне та ювелірне мистецтво із збірки Кремля. Відверто кажучи, цей збіг обставин сильно різонув, бо якраз почалась російська окупація Криму. Це ж треба було їхати до Лісабону, щоб дістатись палат Московського Кремля?!

Але ця виставка вкотре довела: мистецтво є вищим від політичної маячні. Воно залишається об’єктивною скарбницею людства. Тоді як рядки історії про правих та лівих можна переписувати нескінченно. А меч доби Івана Грозного буде вражати та вчити прекрасному португальців, росіян, українців та китайців…

І ще одна деталь вразила. В основній експозиції були: перська тканина ХІІ ст., турецька ХVІ ст., італійська ХV ст. та на виставці з Кремля – російська ХVІІ ст. Й усюди – спільний мотив: хвіст павича. Де коріння, де витоки, впливи та національна унікальність… Мистецтво у такий спосіб вкотре нам доводить, що думки та ідеї переміщуються у повітрі, й для них не існує ні старих, ні нових державних (митних) кордонів.

Сучасне мистецтво, у сенсі contemporary, не було предметом зацікавленості Галусти Гюльбенкяна. Але й на це він виділив кошти. Тож, в окремому приміщенні розташована колекція, яка збиралась вже без нього.

Від відвідин музею Галусти Гюльбенкяна залишилось не просто приємне враження. Повертаючись до цього дня та аналізуючи те, як Гюльбенкян прожив життя, склалось відчуття, що в тому була справжня вартість буття, мудрість якого він отримав на Сході та реалізував на Заході. І тут моє ставлення повністю збіглось з думкою, яку знайшла у каталозі музею: «Те, як упродовж життя Гюльбенкян використовував свої статки і те, як він уклав свій заповіт, демонструє розуміння соціальної функції багатства та відповідних до цього зобов’язань».

 

Для написання статті було використано: Calouste Gulbenkian Museum Guide. Calouste Gulbenkian Foundation. 2004. Calouste Gulbenkian Museum. From Paris to Tokyo. Art of the Book in the Calouste Gulbenkian Collection. Calouste Gulbenkian Foundation. 2006. https://ru.wikipedia.org/ Гюльбенкян, Галуст. https://ru.wikipedia.org/ Музей Галуста Гюльбенкяна. https://ru.wikipedia.org/ Продажа картин из коллекции Эрмитажа. 2014 Для написання статті було використано: Calouste Gulbenkian Museum Guide. Calouste Gulbenkian Foundation. 2004. Calouste Gulbenkian Museum. From Paris to Tokyo. Art of the Book in the Calouste Gulbenkian Collection. Calouste Gulbenkian Foundation. 2006. https://ru.wikipedia.org/ Гюльбенкян, Галуст. https://ru.wikipedia.org/ Музей Галуста Гюльбенкяна. https://ru.wikipedia.org/ Продажа картин из коллекции Эрмитажа.



Создан 24 июл 2016



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником