Празька бієнале: досвід сусідів

 

Празька бієнале: досвід сусідів




 

         Намітивши на середину серпня невеличку подорож до Праги, в думках парив романтичний образ замерзлого міста зі снігом на дахах, що підкорило минулого разу. Проте зараз турбували прогнозована спека, натовп туристів та відсутність культурної програми, як то завжди буває у Києві влітку. Але того не сталося. Навпаки, погода бавила +22Сº.

         У великій кількості китайсько-японські туристи в серися між Карловим мостом і до Градчан із собором Св. Віта, який справжнім середньовічним дивом, зненацька з’являвся для всіх і своїми величезними розмірами вперто не хотів вміщатися в об’єктиви камер. Іншою туристичною стежкою був район Старонамісної площі. У такій ситуації, темп пересування – це біг за гідом, що тримає прапорець чи парасольку над головою. І „бідна” групка людей змушена реагувати тільки на „свій” умовний знак, аби не загубитися назавжди. У цій пробіжці основним є клацати та клацати камерою в бажанні згодом побачити власне „я” на тлі всіх нерухомих об’єктів, де в німому діалозі відбувається зіткнення звичайного плебейства з чимось значимим, причетним до історії.

         Але ці ж туристи залишали місто у відносному спокої, коли воно впливало  у темряву ночі. Й тут, чудово освітлене та майже порожнє, відкривало воно свої обійми, сповнене поцілунками краси, коли навіть годинник на Старонамісній площі, мабуть розгубившись, що залишився на одинці з ратушею, забував вчасно відкрити свій магічний театр.

         У місті панують два персоніфікованих символи – Муха та Кафка, які стали ідолами бізнесу. Вони, з заздрісною впертістю, заповнюють собою прилавки усіх сувенірних лавок, тиражуючись від коробок сірників до величезних календарів. Але, дивна річ, від перенасиченості Мухою, він починає сприйматися неймовірно приторним, тоді як Кафка, не здатний звульгаризуватися у самих сприятливих умовах профанації, затягує в себе як у вирву, і ти починаєш купувати його книги одну за одною.

         Удень на мене чекали роскішні музеї та виставки, що не входили до переліку основних маршрутів, тому були тихими, культурними притулками. Ретроспектива чеської фотографії ХХ сторіччя, особливо вразила значною серією фото часів Празької весни. Подібні просвітлені обличчя я бачила тільки під час нашої помаранчевої революції. А ще, згадкою про ті часи на тілі Праги залишилась магістраль-рубець, безжалісно прорублена в центрі міста для проходу радянських танків.

         Цікаві відкриття чекали на виставках європейської театральної афіши доби модерну, чеської дрібної пластики з металу та скла. Але в цей час з найбільшим розмахом проходила Міжнародна бієнале сучасного мистецтва з регламентом від 14 червня до 11 вересня 2005 року.  Хоча в рекламу цієї акції вклали чималі гроші, бо big boards було при достатньо, але на моє егоїстичне щастя, відвідувачів було обмаль, так що у трьох окремих павільйонах, що розкинулись по різні береги Влтави, можна було спокійно  співставляти своє цьогорічне враження від досвідчено-сивої Венеційської бієнале та від молоденького паростку, Празької.

         Вже утретє відбувається у Празі міжнародне бієнале і що досить важливо, безпосередньо за міцною державної підтримки, про що свідчить її розташування у приміщеннях Національної галереї, а також зазначений  офіційний патронаж президента Чеської республіки Вацлава Клауса, міністра культури Павла Достала і мера Праги Павла Бема. До того ж, у прес-релізах на восьми мовах, серед яких була й російська, зазначалось, що це найбільша мистецька акція року.

         У цьогорічному бієнале прийняли участь більше 300 митців з проектами живопису, скульптури, інсталяцій, відеоарту, фотографій, альтернативного театру та музики. Її підготував колектив кураторів з 15 країн, 5 континентів. Основна тема означена, як “Інший погляд”.

         У програмі цього бієнале було задекларовано про відродження живопису!!! Чехи зробили акцент саме на спадкоємності, підкреслюючи у своїх проектах ідею рефлексій до здобутків національного кубізму, сюрреалізму, “поетизму” з національною інтонацією та “міських” тенденцій 1940-х років. Тим більше, що й встановлювати ці мистецькі історичні паралелі було дуже зручно. Для цього потрібно тільки піднятися ліфтом з прозорою підлогою на 3-й чи 2-й поверхи Національної галереї. Й там, вся історія чеського та дуже пристойна колекція європейського мистецтва ХХ сторіччя.

         Ідея мистецьких рефлексій досить часто зустрічалась у багатьох проектах. Так, греки виставили велетенського розміру саквояж виконаний з дерева, а у прорізаному в ньому віконці можна було побачити цілу купу його маленьких близнюків, такий собі трохи саркастичний ремікс до троянського коня та його людського начиння. Французи обігравали живопис Клода Моне, німці – графіку Альберта Дюрера.

         Дуже цікавими виявились кілька китайських проектів. По центру зала лежить, неначе скинутий з п’єдесталу історії пам’ятник золотого Мао, який за пластикою форм нагадує скульптуру країни Піднебесної доби середньовіччя. А по периметру розташувалась серія фотографій з актом татуювання на людській спині, де через кров проявляється мапа Китаю. Сильне враження, але якось по-східному жорстоке.

         Далі крутилось китайське відео, де робітники у спецодязі, який залишився лише у смутній пам’яті від солженіцівських текстів, старанно складали цегляну стіну в інтер’єрі просторої зали. Кропітка та монотонна  робота. Тут постає спрощений до неможливого символ Китаю, що відгородив себе від світу Великою стіною. А потім, невидима сила руйнує цегляну стіну й процес зведення поновлюється, як життя у мурашнику. 

         Сухістю вихолощеної ідеї віяло від швейцарських проектів. Відео: на нівельованому цивілізацією ідеально чистому та гладкому тлі стіни, йшли роздуми-діалоги мільйонерів-банкірів про ціну і вартість грошей, спроможність останніх подарувати затишок та відчуття щастя. Пік фінансової піраміди, а в думках повна безпорадність  від того, що функція грошей досить обмежена і що тільки по дорозі до них думається про омріяні свободи за рахунок багатства. Але реальність відкидає усілякі ілюзії на спокій. У наступному швейцарському боксі була інсталяція з муляжами брудного посуду. Чи то посудомийна машина зламалась, чи господар раптово помер після бурної вечірки...

         Литовці у відео проекті зносили та встановлювали на п’єдестал скульптуру Леніна, румуни лякали обвугленими керамічними ногами, росіяни „пригощали” величезними мухоморами з пап’ємаше.

         Шкода, що на бієнале не було жодного українського проекту. Хоча є тільки одне просте правило успіху, це постійне випробовування на різних площадках і за умов поступового входження у активний рух сучасного мистецтва, можна знайти адекватні форми втілення ідей. І не треба кивати, що не має грошей, бо вони завжди вторинні й готові прислужитися ідеї. Тобто головне – потрібна ідея.

         У межах програми бієнале проходили майстер-класи, лекції з питань сучасного бачення шляхів мистецтва. Мені пощастило потрапити на виступ за темою “Від звуків РС до блюзу в Сараєво”. Також проводились творчі семінари для вчителів з питань введення цифрової фотографії в  середню освіту.

         Мріяти чи ні, але дуже хотілось би, щось подібне побачити в Києві.

                                                                                                                    2005

 



Обновлен 13 янв 2013. Создан 12 янв 2013



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником