Чому та до кого кричав Мунк?

 

Чому та до кого кричав Мунк?

стаття про творчість Едварда Мунка



На ці питання, чи взагалі можлива відповідь. Але розчаровуватись не треба, бо наш світ робить цікавим та зворушливим саме той стан, коли залишається шлейф непізнаного та коли запитання розчинюється у повітрі. І кожен може шукати власну відповідь. Саме ця персоналізація у ставленні до „Крику” Мунка, підіймає твір на особливу вершину самотності, до якої прямо чи опосередковано, але хоч раз в житті доходимо...
Едвард Мунк (1863-1944) посідає значно більше, ніж перше місце у норвезькій історії мистецтв. Він є культурним символом нації, про якого знають всі без виключення норвежці. Вони пишаються ним, вивчають у школі його творчість, крізь у офісах вішають плакати, переважно з його „Криком”. Портрет Мунка прикрашає найбільшу за достоїнством грошову банкноту у 1000 норвезьких крон. Але Норвегія, зробивши зараз його легендарною особою, за життя жорстоко пенала різкою критикою майстра, який зачитувався „Легендами про богів та героїв Півночі”, що були зібрані та адаптовані його дядьком Петером Андреасом Мунком.
Майже разом у часі, але кожний своєю стежиною, трійка великих норвежців Генріх Ібсен, Едвард Гріг та Едвард Мунк відкривали країну Європі, прориваючи свій бунтарський та варварський дух до старої класичної традиції. І в цьому зіткненні культур, простежувався конфлікт персоналій, які не порвали з національним патріархальним кодом. Всі троє, критикуючи власний соціум, тільки підштовхували націю до згуртування та набуття самосвідомості, що й допомогло державі здобути незалежність у 1905 році. І доля голосіння мунківського „Крику” у набутому ковтку свободи, невід’ємна.
Мунк, це та зірка, яка двічі не спалахує. Він єдиний, неповторний та зовсім не типовий для норвезького мистецтва. Він великий маргінал, який об’єднав місцевий лаконізм та суворість форм з європейським колоризмом. Досить часто його відносять до яскравих представників скандинавського модерну, водночас, його творчість пронизана цитатами символістів, до яких він так чи інакше примикав у Франції та Німеччині. Що є дуже важливим, його творче „Его” здавалось би з легкістю адаптувало різноманітні новітні мистецькі ідеї, проте у кінцевому варіанті творення, виникав абсолютно новий продукт позбавлений всіляких пут, вільний та чистий як гірська норвезька вода. Його картини, писані унікальним почерком нещасного норвезького генія, так легко розпізнається у всіх світових колекціях.
Картина „Крик” Едварда Мунка, це один з найяскравіших та знаних візуальних образів, до яких підійшло мистецтво кінця ХІХ сторіччя. Найбільш відомою версією є робота 1893, що зберігається у Національній галереї в Осло. Проте у спадку митця налічується більше п’ятидесяти варіантів вираження цієї теми у живописі та графіці. Ранні твори мають назви „Відчай”, „Стогін”, але пізніше, за цією групою робіт закріпиться назва „Крик”, яка до речі, норвезькою мовою звучить дуже схоже до нашої.
Коли ходиш довгими коридорами Музею Мунка в Осло, то підпадаєш у полон досить гострих вражень та сильних, неспокійних емоцій. І бачиш, що він одинак, який випав із обійми часу та міста, де Бог доручив йому народитися. У контексті його спадку, який ретельно розвішений у хронологічному порядку, ми постійно спотикаємось за одну й ту ж саму болючу тему крику. Поступово приходить розуміння, що це є вираження способу життя художника, це фарбами та пензлем написана автобіографія.
Природа мунківського крику криється у глибокому моральному надриві, що довелось митцю пережити у дитинстві. У віці 5 років він втрачає мати і більше, жодна душа світу не приласкає і не пригріє його. Холод, як панцер, понесе він за собою. Його батько страдаючи депресивним психозом, буде жаліти та ненавидіти своїх дітей, що відіб’ється на уразливій психіці Едварда. Останній втратить на рік здатність розмовляти і для свого спілкування зі світом візьме у руки олівець. Трішечки окріпнувши, Едвард дуже швидко залишить родинне гніздо. Але до двадцяти шестирічного художника долетить звістка у Париж, що гнізда то вже взагалі нема. Помер батько. Через два роки з’явиться перша робота з циклу „Крик” (1891), наступного року – „Меланхолія, жовті човни”, а потім „Неспокій”.
Три робити об’єднані єдиною композиційною схемою, що дає перевагу вічній природі, апокаліпсичній у пригноблюючому накаті хмар та хвиль. Ця стихія знаходиться у різкому протиставленні до людини, що загнана у кут картини, який є глухим кутом життя.
Ми можемо знайти певні пояснення самого автора до природи виникнення цього твору, який згадує про криваві сутінки, що згустились над фіордом Христіанії-Осло. „І раптом вечірню тишу розірвав волаючий крик – страшенний паралізуючий крик. Це був останній крик самовбивці, що кинувся з мосту”[1].
Проте, якщо Мунка підштовхнула до написання цього твору стороння драма життя випадкового перехожого, то у мистецькому втіленні ми отримали твір, що голосить через надрив так, що не почути це неможливо. Фарби набувають якості звуку. Це кричить сам автор, кричить самотня людина тим внутрішнім стогоном, який мабуть так чи інакше тремтить у душі кожного. Таким чином народжується відлуння, що прориває кордони сторіч, залишаючись зрозумілим та сучасним.
До цього часу у мистецтві так відверто ніхто не волав, не оголяв внутрішні нерви. У фантомному образі кричущого, риси обличчя якого перетворюються з життя на смерть, вдивляючись, знаходимо портретну схожість з Едвардом Минком, з собою, з людством, що розколото на персонажі.
Мунк, знаходячись у ланцюгу світового образотворчого мистецтва, стоїть в ньому абсолютно осторонь. Але для нас він залишив завдання шукати паралелі. І на диво, вони знаходяться у портреті Вінсента Ван Гога (1889), у творчості німецьких експресіоністів Ернста Людвіга Кірхнера, Еміля Нольде.
За життя, він залишався майстром ізгоєм, як у консервативній Норвегії так і у більш розкутій Європі. Його виставки супроводжувались постійними скандалами та критикою, що била по оголеним нервам майстра. Він не прочитав про себе майже жодного доброго слова у пресі. У межах виставки Берлінської Сецесії, Мунк експонував двадцять дві картини з циклу „Фриз життя”, серед яких був і „Крик”. Ігор Гробар виказав з цього приводу такі думки: „То що є у нього сильного і справжнього, ніяк не закриває мені очі на його вади, може такі ж енергійні, як і його достоїнства. Треба сказати, що в усьому, що він виставив у Сецесіоні є безодня таланту, але згодитися з формою, у яку вилились його концепції, неможливо: вона є дуже образливою”[2].
На завершення наведемо вислів майстра „Хвороба, Безуміє та Смерть – ці янголи чергували у моєї колиски та супроводжували мене все життя”[3]. Його особиста трагедія життя, сконцентрована у „Криці”, переросла у геніальне пророцтво передчуття катастроф, на порозі яких стояла Європа рубежу ХІХ та ХХ сторіч.

Примітки:
1. Edvard Munch. Symbols & Images // National Gallery of Art, Washington. – 1979. – C.39.
2. Грабарь И. По Европе, письма о современном искусстве // Мир искусств. – 1902. – № 4. – С. 75-76.
3. Великие художники: Едвард Мунк. Ч. 92. – К. – С. 3.


Создан 16 сен 2009



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником