Великий, грубий та розкішний Рим, що є вічним

 

Великий, грубий та розкішний Рим, що є вічним

серпневий Рим 2006 року



Коли літак несе тебе до Риму, то тут логічно пославити крапку на всіх тих планах, яки проробив до того, штудуючи по книжкам історію та мистецтво міста. Тим більше, просто треба викинути пророблені туристичні маршрути на 24 чи 48 годин, тощо. Потім буде смішно та прикро від того, що туди занесено з розрахунком кілометрів на годину. Бо якщо спробувати пуститися у цей „запланований пробіг”, то досягнеться емоційний результат на рівні нулю, і шкода за власні гроші, час та ноги. Годі вже думати, що за вісім відведених мені днів на подорож, буде шанс вирватися з обіймів міста та десь ще поблукати дорогами Італії.
Рим, по суті, місто диктатор, і воно, заволодіваючи тобою сповна, починає чітко встановлювати свої правила гри. Але тільки тоді є шанс, що щось відбудеться. На кшталт того, як сидячи під пінією на Палатінському пагорбі, прийде відчуття невловимої причетності до історії, що прокрутилась на цьому клаптику землі. Як тут сперечалися за владу, ненавиділи, підставляли, вбивали, кохали, звеличували. Просто сконцентрований клубок емоцій, який можна поплести у часовому спокою, відкинувши всі намічені на день забов’язання по маршруту.
Але про все це, поки не приземлиться літак, ти не знаєш, то і залишаються хвилини мрій про зустріч, яку ти сам придумав...



Спогади про римські канікули розпочну рядками Поля Верлена:
„Я римский мир периода упадка,
Когда встречая варваров рои,
Акростихи слогаю взабытьи”.
Сповнений власним великим та егоїстичним „Я”, Рим довго не підпускає до себе, підкреслено тримаючи дистанцію. Він не показує, він демонструє свої атрибути грандіозної історії, з якими приречений жити весь час, як актор на сцені, перед очима багатоголосного натовпу. І якщо у першому враженні, сучасні перевдягнуті гладіатори, легіонери, патриції та плебс, сприймаються досить скептично, то в останньому погляді на аркади Колізею, біля яких зустрічається Рим театральній та туристичний, несподівано, ловиш себе на думці, що навіть у досить спрощеному варіанті костюмованого шоу, давній Рим перемагає над сучасними шортами та футболками.
Його Колізей, Форум, Палатін та Капітолій підкоряють могутністю стін, просторів, зіянням арок у пустоту. Вони у Римі сприймаються як стара, виснажена істота, на поверхні якої бігають люди. А він ледь-ледь дихає, стомлено зідхає. Його організм, це з’єднання у ціле багатьох часових вимірів. Тому дивлячись у оригіналі на пам’ятки, що знайомі за безліччю перегорнутих сторінок у книжках з історії мистецтв та просто, з історії міста, відкриваєш Рим саме у сполученнях, які, так мені здається, є його сутністю та його особливою мовою.
Найближча до Колізею арка Костянтина повернула гордий профіль до Форуму, та Колізей, у свою чергу, неначе трішечки присів, з погляду на нього з Золотого дому Нерона. На Палатіні, при всій величезній території пагорба, ти на власні очі бачиш багатошаровий пиріг римської історії. І саме ця міць нашарувань, підкорює. На ратуші Капітолію спокійно примостились латинський хрест та Мінерва зі списом. Вони є двома нерозривними символами міста, підкреслюючи його неординарність і тільки Римом створену власну систему логіки.
Саме ці історичні нашарування та сполучення різних часів найбільш типове явища Риму, який дихає всіма епохами разом. Як мені бачиться зараз, вивчати чи сприймати Рим по етапам та періодам, це як проводити своєрідні заняття у анатомічному театрі, коли пацієнт ще живий. Рим реальний, свідомо прийняв такі умови, коли бароко легко та органічно сіло на голову античності, а Ренесанс, разом з величчю пап виглядає зовсім не релігійно і сполучається з класицистичними спорудами та будівлями доби Муссоліні.
Християнська ідея Риму нашаровувалась на всю попередню розбещеність Імперії, а папи, в ідеї служіння Христу, виглядають зовсім світські. Живучи в цьому місті, вони не змогли відірватися від спокуси бути такими великими та багатими, як імператори. Вони були своєрідними заручниками ситуації, перебуваючи під склепінням унікальної території на ім’я Рим. І ця територія знаходиться під пильним оком Юпітера, що вдивляється у місто через отвір купола Пантеону. Це, абсолютно очевидно, що Рим прославили та, водночас, згубили величезні гроші, які вміли протягом історії направляти його дорогами. Тут часто виступає силоміць вітальної енергії, яка далеко не завжди товаришує з вишуканістю стилю.
Катакомби та Ватикан, це як дві сторони однієї медалі, яким місто забов’язано християнською культурою. Давні катакомби, перші некрополі християн, сповнені свіжою прохолодою, простотою та монументальністю. Глибокі підземелля, начебто сірі, похмурі, приречені на смуток, бо сюди відправлялись на смерть римські християнські ізгої. Але навпаки, дихається тут дуже легко і прозоре повітря, як благодать сходить з високої стелі. В цій напівтемряві, як зірки випромінюють маленькі молитовні камери з розписами і народжують дуже світлі почуття.
В цілому, як мені здалося, на околицях не зовсім романтичного Риму творилось мистецтво дуже наївне по суті, але в цьому була найвідвертіша версія відображення християнської ідеї простоти, всепрощення та милостивості. О тож, одних катакомб Св. Калісти мені не вистачило і шлях далі повів до місця поховання Св. Себаст’яна.
З ранку до катакомб всіх завіз туристичний автобус, але щастя спілкування з ними зовсім відключило мене у часі і ми спізнились на останній. Аппіїва дорога, сива-сива, витримує рух тільки в одному напрямку, так що зворотна дорога до Риму вела пішки на зустріч усьому транспорту, що рухався на нас. До того ж, вузьку дорогу з двох боків оточують високі глухі мури і все гудить навкруги від швидкісного руху бруківкою. Була я хоча б куркою, вилетіла на стіну, думала я в цю мить. Тож так у пеклі змушені були йти більше ніж півтори години. Як я сформулювала для себе потім, то був мій слабенький та маленький шлях на власну Голгофу. Під час цього шляху чекало диво зіткнення доріг, де за переказами зустрівся воскреслий Христос з Петром. Після чого, останній повернув до Риму, де його і розп’яли.
На цьому перехресті всі летять, а ми стоїмо, бо іншого вибору не має. В куточку притулилась церква з трішечки відкритими дверима – Domine quo vadis – Куди гредеші. У її порожній тиші неймовірна реліквія – відбиток ніг Христових на мармурі, що закутий зараз за грати. Перевівши дух та отрусившись від пилу, почовгали далі до Риму тією ж дорогою що і Петро, сподіваючись на те, що вже пройшло майже 2000 років з його приходу, та страсті уляглись і нас не розіпнуть. Чудернацтво, але тут є відчуття живої історії.
Ватикан засмоктує у свої обійми. Неймовірно великий та розкішний собор Св. Петра, як ззовні так і усередині, підкоряє геніальністю конструктивної ідеї, могутністю звучання простору, логікою, ясністю, довершеністю. Але всі ці піднесені почуття народжуються у царині світських міркувань. Як на мене, то релігійності йому бракує, саме через відвертість багатств, які він демонструє. Також несподіваним виявилось, що у соборі з натовпом з усіх світів, всі без виключення сповідальні були пусті.
Знаходячись у просторовому полоні Св. Петра, відчуваєш контраст величин, де ти перетворюєшся на комаху. Але коли ми поповзли під вечір на купол Петра, просочуючись крізь шари купола-яйця Мікеланджело, то з відстані барабану купола, у вигляді комах було святенництво. Потім, знаходячись на верхівці куполу, що піднісся на 130 метрів, відкрилось як на долоні незвичайне у своїй історії місто. І підглядаючи у внутрішні хороми Ватикану держави, довелось співвідносити його пропорції з масштабом міста. І тут очевидним є колапс мір, що є місто, а що – держава.
Центром туристичного магніту Ватикану є Сікстинська капела. Попадаючи у довгі коридори та нескінчені зали, починають супроводжувати тебе постійні таблички з зазначеним напрямком руху до капели. І всі біжать, ледь оглядаючись по сторонам, де так щільно зібрані мистецькі багатства пап. Але в такій неймовірній концентрації мистецтва, коли не залишаються вільними і сантиметри стін, притупляються сенсорні відчуття і ти як паровоз повзеш за стрілкою.
Сама Сікстинська капела підносить погляд у гору, де на величезній стелі титанічний живопис. І тут то Ватикан демонструє дуже гостро, контраст величного та низького. У просторі, де на стінах живопис Ботічеллі, а на стелі – Мікеланджело, суєтою та невіглаством сучасних режисерів дійства спростована велика ідея споглядання, як акту приналежності. У величезному натовпі, ти довгий час не можеш розшукати клаптик суші для себе, але коли він знаходиться і забившись у куточок, намагаєшся абстрагуватися, то і це не виходить, бо на живо та в мікрофон, дуже голосно повторюють різними мовами – „Тримайте тишу”. А ти набравшись оптимізму вглядаєшся у „Оп’яніння Ною”, якій спромігся зібрати всіх тварей на ковчег. Але оптимізму все ж таки не вистачає, а натомість приходить відчай, коли на тлі такої божої краси з тобою поводяться як наглядачі у камері. Вади етики руйнують підвалини естетика...
Ковтком свіжого, чудового, легкого та витонченого мистецтва, як своєрідна компенсація за побутовий дискомфорт Сікстинської капели, відкрилися в напівпустій залі розписи Рафаеля у ватиканській бібліотеці. Але так чи інакше, під дахом Ватикану пройшов цілий день, лише один день. За нами з гуркотом зачинили величезний замок на зовнішніх воротах до храму.
Пізнього вечора, цього ж дня, була містерія на термах Каракали – опера Верді „Турандот”. Завзяті прожектори відвойовували у темряви фрагменти колосальних споруд, зі сцени лунав чудовий італійський голос, а в небі над головою літаки доставляли до Риму нових прихильників його вічності. Це було перше місце на нашому шляху, де присутні були майже всі італійці. Поступово ми стали збиватися з суто туристичних троп і отримувати задоволення, які даруються тільки для місцевих мешканців. Ми почати потроху входити у життя Риму, чи тільки доторкатися до нього. І це вже немало.
Поступово, Рим виводить тебе на свої особливі маршрути, відкриваючи обличчя без галасу та суєти. Так відкрився Рим у мініатюрі, якщо це поняття взагалі можна пристосувати до Імперії. Це було у Тіволі на віллє Адріана, де і досі плавають у ставках ненажерні риби та ледацюги черепахи. А сам імператор, що спромігся на внутрішню втечу від Риму, все ж таки не обійшов спокуси побудувати грандіозну Золоту площу, на якій часто зустрічав сам себе.
Далі були священні сходинки з дому Пілата (Санта Санкторум), релікварій з фрагментами яслів Господніх (Санта Марія Маджоре), мощі Св. Кирила у церкві Св. Клемента, на які указав священик з Дубліну, бо церква належить Ірландському приходу. Він же порадив спустить у підвалини церкви, де поряд з іншими дошками від братніх народів, знайшлась й від українського уряду та народу, на знак пошани великого слав’янського апостолу.
Передостанні тропи привели до чудових мозаїк у церкві Санта Марія Ін Трастевере, що мерехтіли у напівтемряві. Сутінки спускались на місто, але у церкві відбувались маленькі дива – хто ні хто кидав у ящичок копійку-євро і загорялись мозаїки світлом на хвилину, і далі знову темрява. Найдавніша базиліка Риму, заснована Св. Калісто, багато разів перебудовуючись, зустрілась з маестро П’етро Ковалівні, який вважається своєрідним прабатьком Ренесансу та предтечею Джотто.
Але на завершення, з ранку перед літаком, був музей, який можливий, мабуть тільки у Римі. У приміщенні колишньої водопостачальної фабрики розмістили античну філію музею Капітолія – Сентрале Монтемартіні. На тлі величезних турбін та двигунів з міцним запахом мазуту, представлені чудові античні статуї та мозаїки. Це як продовження італійського неореалізму з сюжетом гідним самого Філліні. Неподалік від цього музею розкинув величезні крила хреста собор Св. Павла Фуорі ле Мура (за міськими мурами). Він світлий, просто гігантський, майже порожній, за розмірами поступається тільки собору Св. Петра. Тут можна сидіти по центру базиліки на пластиковому стільці та спілкуватися з простором, всесвітом, мистецтвом та Богом. У такий спосіб Рим прощався з нами.
Все одно, Рим великий, помпезний та грубий, нічого не робить просто так, принаймні ти відчуваєш, що змушений сказати йому велике „ДЯКУЮ”. І місто вповзає у полуденну сієсту, в якій тебе вже немає, проте воно до цього, відверто байдуже.


Создан 14 окт 2009



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником