Острів тиші серед паризького балу

 

Острів тиші серед паризького балу

квітень 2007 року, понеділок після Пасхи, день, коли зачинені майже усі музеї, але не усі...



З часу відвідин Національного музею Середньовіччя у Парижі, відомого як Музей Клюні, пройшло майже два роки. Але не полишає трохи чудернацьке відчуття – неначе у книзі побував. І книга неймовірна цікава та наповнена таємниць, недомовленостей, перерваних думок, як двері замку, що ведуть в нікуди. Тут таких багато. Цікавість тої книги є у можливості читати її з будь якої сторінки, при тому, що не втрачається інтрига. Сподіваюсь, що хоча б у дитинстві ви такі книжки читали?
Такого враження не залишив жодний з музеїв, які зустрілися на моєму шляху. Але музей Клюні, це більше ніж колекція та його головний експонат, сама споруда. Тут оселився, і здається назавжди, дух однієї з утаємничених культур, ім’я якої майже ні про що не каже – середньовіччя.

Латинський квартал. Пануюча Сорбонна. Як горобці, крізь на асфальті – студенти. Також – запах кави та свіжих круасанів. Душа співає – довгоочікуваний Париж, відбувається! Усі символи і знаки збігаються у його неповторний образ, який для мене асоціюється з кружевом, де кожний вузлик, неначе поцілунок цивілізації. Але що це – руїни античності. Виглядають як римські терми, тобто лазні. Їх спутати ні з чим не можливо. З’являється напруга. Є бажання протерти очі – бо Рим був зі мною, але раніше…
Несміливо обходячи римські руїни, помічаю, що вони переростають у середньовічний замок, мури оточують його та ведуть далі. Пройшовши майже коло, а по колу ходити, як відомо іноді корисно, знаходжу браму й напис – Musee national du Moyen age Cluny. Так, об’єкт знайдено. Про нього я чула, мала у запасі декілька настанов, що сюди треба зайти. Але ніяк не очікувала на такий його зовнішній вигляд.
На дворі сутінки. Середньовіччя з його охоронцями сплять. Тож буде новий день, коли я обов’язково прийду до цього незвичайного будинку, що з’єднав у собі античність та середньовіччя, наче проігнорувавши глухі часи, що формально випали з історії. Сама ж історія тут перебуває під захистом чудово збережених римських та готичних склепінь, що доходять до стильового напруги у каплиці абатів, де стеля по-готичному, пламеніє.
Цей день настав і у цій подорожі він був останнім. Побродивши з веселим натовпом сповненим дитячих голосів по музею Пікассо, перетнувши Сену та кинувши останній погляд на Нотр-Дам та напівоголених людей що ніжились на квітневому сонці, пішла супротив течії ріки, до замку, якому пообіцяла заглянути.
Середина дня. Проте туристів незвичайно мало. Тож і добре, буде мені більше простору. Втомлений чоловік обіцяє сумлінно чекати на лавці, залишеної від середньовіччя. Входжу до залів, невеликих, але відчуваю, що вони заворожують та починають засмоктувати. Боже, не забути би про час, бо літак не буде такий сумлінний, щоб чикати нескінченно.
Коли ще не було Парижу, а Рим володів світом єдиновладно, хтось надумав на цьому клаптику землі побувати заклад для очищення тіла. Тож мились у «допаризьких» термах довго та з натхненням. Потім була пауза, а після неї у XIVст. П’єтр де Шалю, який очолював найбільше тогочасне абатство Клюні у Бургундії, вирішив побудувати у Парижі, чомусь саме на місці стародавніх руїн, власну резиденцію. Згодом на декілька сторіч це перейшло у традицію, передавати абатам з Клюні цей паризький маєток. Враховуючи, що монастир у Клюні, був одним з найкрупніших мистецько-культурних осередків, то ймовірно припустити, що час від часу подорожуючи до Парижу, абати та їх почет брали щось у дорогу. Тож стіни замку не довго залишались порожніми.
Після Французької революції маєток Клюні було націоналізовано. І сюди потрапили одні з найперших офіційних експонатів. Під віянням гільйотини полетіли голови й біблійних царів з західного фасаду собору Нотр-Дам. Фігури обезглавлених скульптур відразу потрапили до Клюні, тоді як голови майже на півтора сторіччя загубились. Знайшли їх під час будівельних робіт на околицях Парижу, відреставрували та оселили поруч з фігурами. Тож зараз, вони формально на території античності, але презентують початок готики, як стильову якість, та вади людської свідомості часів гніву, що руйнує мистецтво. І в цьому, наша історія, з певним запізненням у часі, досить чітко кореспондується з французькою.
Протягом десяти років І-пол. ХІХ ст. Олександр де Сомеррар у цьому маєтку збирав незвичайну колекцію для свого часу – його на противагу до інших цілувальників мистецтва цікавило середньовіччя. Логіку його збиральницької діяльності обумовлювало саме місце дії, проте маргінальність його уподобань, дали унікальний шанс відносно не дорого зібрати дуже цінну та розмаїту колекцію «магічних речей», як ключ до доби.
У 1844 році музей було офіційно відкрито для публіки і з того часу його двері не зачинялись. І роман стосунків людини сучасної, що бажає споглядати за минулим, тут продовжується. Тема, стиль роману обумовлені часом, вся решта залежить тільки від вашої фантазії. Маршрут теж довільний, але вибагливий, як плетиво, де є античні та середньовічні вузлики-акценти.
Спочатку експозиції дерев’яне різьблення з поліхромією прикрашає стіни. Багато деталей, багато формальних повторень, доки не з’являється скульптура Христа на віслюку. Але віслюк стоїть на підставці з колесами. Так пронизливо жаль стає Христа, якого мабуть не один рік катали містом, імітуючи його в’їзд до Єрусалиму. У цьому примусовому акті постать Спасителя межує з іграшкою. От так колапс свідомості та зіткнення «високого» з «низьким». Але у цьому і полягає душа і сутність готики, де «доба духа» позначилась у благородстві лицарів, красі дам, мудрості королів, та водночас у багнюці, жорстокості та невігластві.
Повз цього експонату просто так я пройти не змогла. Покружлявши, зрозуміла – що фотографувати треба. Маючи великий досвід партизанської фотозйомки у музеях, я виждала, коли дама наглядач кудись подінеться. Пристроїлась. Тут вона м’яко випливла з-за плеча, бо всі зали – суцільний лабіринт, та сказала лагідно: «Будь ласка, фотографуйте, тільки без блискавки». Хоча французький я сприймаю тільки як красиву мелодію для клавесину, але у цьому випадку зрозуміла все.
Тож далі плечі випрямились, легалізувалась можливість фіксаціє, страхи розвіялись, відкрилось ширше поле для споглядання. Свято з ще більшим розмахом продовжилось.
Привернула краса іспано-мавританської кераміки. Звичайно, з цього посуду їли не усі, але яка бездоганна естетика. Ще раз ловиш себе на думці, хто ж придумав славнозвісну історію прогресу і які у неї критерії. У цьому посуді екстравагантність поєднана з простотою та заточена енергія нераціонального, що продихає натхненням почуттів. Актуальність тих почуттів розчинилась у повітрі сьогодення, проте вироби не втратили своєї мистецької вартості. Та навпаки.
Вражає велика кількість релікваріїв, хрестів, потирів та усього розмаїття церковного начиння. Приголомшує культура виконання, саме інтелектуальна природа речей. І дійсно середньовіччя ставилось до світу, як до символу, при тому не втрачаючи гостроти зору. Саме готика відкриває горизонт – приближення до Богу через прекрасне, проводячи паралель з Візантією, яка на той час вже вмирала, то б то ставала ворогом незначним, та від того корисним у плані культурного досвіду.
Не без втручань Візантії набула розквіту емальєрна справа у Західній Європі. Збірка Клюні найбільш повно та багатогранно представляє мистецтво емалі. Тут представлені унікальні вироби вестготських монархів. Фібули та інші прикраси доби ранкових сутінок середньовіччя. Лаконізм форм, міцність побудови, виразність, кремезність, сила речі – чіпляють свідомість. З такою прикрасою на плечі можна з повагою нести титул короля.
З романської та готичної доби дивляться на нас вироби з перегородчастої та виїмчастої технік емалей. Ліможська школа сперечається з рейнською та маасською. Але у тому конкурсі краси та вибагливості перемагають всі без винятку.
Під склепінням Клюні живе не тільки дух, але і буква середньовіччя. Розкішна колекція паризьких манускриптів, серед яких два часослова поч. XV ст. Пам’ятаю, ще за радянських часів студентства пощастило придбати у Ермітажі монографію «Французька книжкова мініатюра». Яка то була насолода гортати сторінки окремих факсимілій. Тут у Клюні, мрії здійснюються до здавалась би нездійсненного. Старі манускрипти можна дивитися власноруч! Закріплені у пластик, чи у його більш сучасний підтип, аркуші зажаті у книги. І дивись собі скільки завгодно. Корегуй власну швидкість гортання хоч з ліва на право, чи навпаки. Не знаю, чи де ще у світі така система експозиції старих рукописів.
Експозиція середньовічної скульптури, що була нерозривною частиною архітектурного образу храму, представлена на території античних терм. Тло не оштукатурених, грубих стін пасує до цих пам’яток. Високі зали, з оригінальними, та подекуди новітніми склепіннями світових плафонів підтримують ритм урочистості. До кола найбільш ранніх належать дванадцять капітель з церкви Сен-Жермен-де-Пре початку ХІ ст., які є сучасниками Софії Київської, але мають значно більше спільного з капітелями Борисо-Глібського собору у Чернігові.
Поруч з кам’яним різьбленням сиротою виглядає дерев’яна скульптура св. Анни і не тільки через те, що не збереглася у часі скульптура її чоловіка св. Якима. У її формі сперечаються площинність та об’єм і це відбувається настільки очевидно, що відчувається втілене сперечання душі та тіла. Її скульптурність проростає з рельєфу.
Блукаючи лабіринтам давніх лазень натикаєшся на поховальні плити середньовіччя, такі ж саме як зустрілися у соборі Сен-Дені, поховальні французьких королів. Але у обох місцях по ним пройшлася революція. Вибиті обличчя та руки тих, хто за різних часів служив королям, і не так вже суттєво було для мітли революції, що служили вони ще за часів Меровінгів. Проте чудово, майже без жодної подряпини збереглась розкішна ванна. Біля неї немає жодної таблички. Загублений експонат у часі та просторі. Але все ж таки наберемось сміливості припустити, що вона належить до античності, тим більше, терми і ванна, речі з одного набору.
І наостанок – безперечний шедевр, цикл гобеленів «Дама з єдинорогом» (кін. XV ст. північ Нідерландів). У напівзатемненій ротонді, до якої можна дістатися різними шляхами, розмістились шість гобеленів. Перше враження від середовища, нарешті вивалився з часу та потрапив у простір середньовіччя. Посидівши, помилувавшись, пофотографувавши, поступово починаєш думати, крім того, що зображення є неймовірно вишуканим, воно безперечно несе інформацію. І тут виникає зупинка, бо мова кодів не відкривається так легко, як двері бездоганної краси.
Враження, яке справили гобелени, це розповідь про гімн коханню. У добу, коли жінка була об’єктом для комплементів, не важко повірити, що цей твір міг би бути межею зіткнення романсу та реальності. У тому, наскільки тендітною та сором’язливою подано жінку, але з іншого боку – образ єдинорога є тут відверто приручена тварина, який милується та вірно з придихом прислужує своїй пані, виникає враження, що за мовою алегорій та символів криється історія про земне кохання, ймовірно приховане від офіційного ока. В усіх сюжетах дама дуже делікатно, але позує та заграє з єдинорогом. Він виглядає таким відданим, не побоюсь сказати що думаю, коханцем.
Напівтемрява залу з геніальним твором про кохання заворожує та приголомшує. Тут можна ходити та сидіти, мені здається вічно. Годинників та вікон не має як у казино, тож пролетіли з часом дуже просто. Тим більше, що такі зіткнення з прекрасним відбувається далеко не кожного дня. Мене вразило тут все, та особливо гобелен, де єдиноріг розглядає себе у люстерці, і робить це з янгольською цнотливістю, поклавши дві булі та трохи пухнасті лапки на коліна дами….
Але можу зізнатися, що мене розчарували вже пізніше знайдені тлумачення про зміст цього унікального циклу гобеленів. Було важко повірити, що єдиноріг з люстерцем, то є алегорія зору, дама, що пробує солодощі, це – алегорія смаку, та центральний гобелен, де дама складає речі у скриньку і все це відбувається під ніжним поглядом єдинорога – то це вона ховає свої почуття, щоб присвятити себе Богу. Може це і є текст даного твору, але підтекст усе ж таки інший, і він пробивається через скритий величезний емоційний потенціал твору.
Я дуже зраділа, коли раптом вдалось знайти тлумачення близьке до того, що вдалось пережити та відчути безпосередньо спілкуючись з гобеленами у музеї Клюні. У циклі програм лорда Кларка, що подаються як його персональний погляд на цивілізацію, відзнятих ВВС у 1969 році, не обійшлося без абатства Клюні у Бургундії та гобеленів «Дама з єдинорогом». Він наголошує, що цю легку вуаль ідеального кохання передано крізь призму великого, земного та реального кохання. І додав: «Тут натура – натуральна».
Після пережитих інтриг та емоцій, які розгортає цей твір, не залишилось нічого, як шукати вихід з музею. Тим більше, що тільки єдиний напис з усіх супроводжуючих текстів по музею був англійською – exit.
Так, музей середньовіччя у Парижі не зовсім звичний для сприйняття. Він більше нагадує кунсткамеру де мешкає епоха, а не де вона препарується з сучасної точки зору. Тут є дуже цінний матеріал для споглядання, роздумів, але не має кимось нав’язаної ідеє, як добу середньовіччя треба сприймати. І в цьому сенсі дано великий привілей глядачеві – пройти власним маршрутом по лабіринту музею та відповідно, винести особисте відчуття – чим же саме для тебе є доба середньовіччя.
Можу тільки додати, що музей Клюні своїм начинням та зовнішньою формою настільки підкорив, що наступного разу, коли ми шукали в інтернеті готель, то зупинились на Латинському кварталі. Щоб пробігаючи зранку, та повзучи пізно у ввечері, можна було махнути рукою, передавши вітання римським термам, вестготській фібулі, біблійним царям та дамі з її вірним єдинорогом.


Создан 16 окт 2009



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником