Осколки Берліну. Квітень 2006 року

 

Осколки Берліну. Квітень 2006 року




Проходить час, але образ міста не хоче складатися. То тут, то там вимальовується силует Рейхстагу, його скляний купол, що став важливим об’єктом багатьох творів радянського мистецтва. Але в ньому реальному, немає навіть ноти радощі від перемоги, в ньому сконцентрована трагедія розвалу. Трагедія нації, яку протягом минулого сторіччя хитало від одного режиму до другого. Він, той самий Рейхстаг, великий, суворий, холодний, пустий, як скелет без душі, відреставрований так, що сліди війни збережені на його обличчі. У місті теж постійно випливають залишки війни, остови напівзруйнованих соборів, арок, фасади будинків зі шрамами від снарядів та куль.
Ця присутність неспокою виражається у людській пам’яті, що чіпляється за події двох Світових війн, які змінили націю і яка встає з колін переможених через каяття. Мабуть тільки тут, з усіх європейських столиць, випадкові сусіди за столиком у кафе, чи таксисти заводять розмову про війну...
Льє дощ, але з часів останньої війни їх пройшло не мало. Проте Берлін так міцно тримає пам’ять тих подій, що незримо та нечутно, присутній в ньому голос війни. Ймовірно у вигляді нерозторопних молекул, що ніяк не осядуть. І від того є моторошне відчуття, як кров остаточно не змита з мостових. Хоча це більше ніж гіпербола.
Звучання надриву прослуховується у тиші соборів, де люди ходять як тіні і насторожено мерехтять свічки. У затишному просторі Олександрійського костьолу гнітюче сприймається розп’ятя загорнуте у колючий дріт. Це як новітня трансформація тернового венцю, що силою нарощення страждань з часів Христа, звела рівень трагічного від персоналії до загальнолюдського. І це як знак міста, що розпласталось полем, яке провокує неспокій.
Тут крізь звучить музика Баха, Божа музика втілена у трагедію людської геніальності, що виражає невиразне, фіксуючи гегемонію абстрактної мови, через яку німецька душа спілкується зі світом. Акорди Баха підносять вгору та розширюють простір соборів, вітражі починають загоратися соковитіше, а в душі від першого до останнього звуку органа біжать мурашки, і тільки вгору. Іноді музика Баха виривається з обіймів соборів і захоплюю тебе зненацька на вулиці під грюкіт транспорту. І навіть в такій неочікуваній зустрічі, шквал геніального дотику, пробиває.
У місті і зараз, якимось незбагненним чином поєднується трагедія Духа з душею міщанського комфорту. Стіна, що по колу обійшла місто, обрізаючи на своєму шляху родинні стосунки та гуманістичні принципи, сформувала противагу: острівець західного світу, який вчили так запекло ненавидіти тим, хто був свій ментально, культурно, розмовляв тією ж мовою, але географічно не попав у „зону відчуження”. Ця ідеологічна драма протистояння систем, руйнувала основи психологічної буденності, тримаючи місто у такому стані спокою, коли кожний відчував, як цокає годинник часу-вибухівки, що за всіма законами логіки змушений знищити цю стіну.
Вона впала на пам’яті мого покоління, але язви від неї незагоєні. В той день, благословенний для німців, ридали вони всі. Коли промовляється дата: 9 листопада 1989 року, то очі німців змінюються і вони згадують, як цілий рік до того ходили в церкви у молитві, що об’єднає націю та країну.
В колишній демаркаційній зоні зросли як гриби хмарочоси за останнім словом архітектури. Вони сперечаються між собою у зовнішніх формах, хоча начиння їх в принципі однакове – це гроші, що продукує світовий ринок. Поруч з цими холодними та гігантськими банками притулились кіоски у яких продають уламки стіни, чи тільки розфарбовані бетонні підробки по 5 євро за 2 см².
Залишки стіни, що перетворили на музей, вкриті фотографіями тих, хто стрибав через нею, не витримуючи тиску системи. І якщо світ почував себе звільненим від війни, то для Берліну вона була щоденною реальністю значно довше. І тільки зараз, у першому поколінні долучаються Східні німці до цінностей, що були нормою для іншої частини Німеччини. Вони ще вчаться не боятися розмовляти голосно, не озиратися, не лякатися листівок.
Як спосіб внутрішньої втечі від стіни, берлінці навчились прикрашати свої балкончики розфарбованими гномами, метеликами, квітами. Ці острівки невигадливого міщанського побуту з надмірними та смішними декораціями, панують крізь, і водночас, дисонують у загальній атмосфері міста.
Але в місті є місця де зібрана бездоганна Краса, що теж відповідає духу та букві прагматичної, цілеспрямованої нації, з абсолютними висотами інтелекту та інтелігентності. Це музеї, які незрозумілим дивом, складають ще один берлінський острів на якому оселився великий дух. І тут треба схилити голову перед німецькою археологічною школою ХІХ сторіччя, перед блискучою плеядою археологів-менеджерів, які мали нюх та талант відкривати старий класичний світ, а також здібності домовлятися з володарями країн про доставку найцінніших пам’яток до Німеччини.
Музей Пергамону (Pergamonmuseum) побудований у збільшених пропорціях, але як конструктивна копія того вівтаря, що розміщений у ньому. Пергамський вівтар наповнений світлом, яке ллється зі стелі та неначе випромінюється мармуром. І мармур, перевтілений у фігури античних богів, рухається та живе з такою несамовитою енергією, що так і хоче залучити у своє поле глядачів, які ходять зачарованими.
Я ніколи і ніде не бачила тої сили динаміки, яку ледь спроможний утримати камінь, і ця сила проривається виразами неймовірних облич, очей, несамовитих тіл, рук, ніг, колін. Навіть пошкоджені часом обличчя, фрагменти та уламки, що розбіглися стінами, промовляють настільки виразно та впевнено, що в їх полоні ти просто сідаєш на сходинки та сидиш під натиском геніальності, що прорвалась з античності. І цей величний світ, що боров титанів та відстоював права цивілізованого Олімпу, сповнений гімном людської гідності, волі та сили, що в котрий раз шквалом емоцій звертається до тебе – в мистецтві не має послідовної еволюції від низького до високого, але вершини геніальності, свої Джомолунгми, є в кожній епосі.
Дивлячись та вдивляючись, відсторонюючись та долучаючись до неймовірної сили одухотвореного мармуру, у мене в голові крутилась паралель з Сікстинською капелою Мікеланджело, стеля яка завжди здавалась „скульптурним” живописом. На щастя, невдовзі, дороги мої завели до Риму і там, дивлячись у гору на геніальну стелю, приходило закріплення народженої думки в Пергамоні. Тільки у Сікстинській капелі „титанізм” перебрався на стелю, віддалившись формально від людства, проте у Пергамоні – титани та боги на рівні витягнутої руки від тебе.
Взагалі, цей музей водить тебе потаємними та сюрреалістичними світами чи міражами, між храмів Мілету, вздовж стін ассирійських храмів та римських купалень. Скільки читано та бачено про дорогу процесій та ворота богині любові Іштар з Вавилону. Проте коли зустрічаєшся зі справжнім Мардуком, ходиш двічі, тричі в зад та в перед процесією на честь величності кохання, розумієш, як ми недовчились по чорно-білим репродукціям історії світового мистецтва. І як добре було б читати історію Гільгамеша, сидячи на підлозі під цими воротами. Тоді б зміст та форма зустрілися.
А в 20 метрах від входу до музею продають звичайне пиво і після отриманого споглядального шоку настає час перепочинку...
За рогом розташувався Алтес музей (Altes Museum) античності та Єгипту, який щойно об’єднався і розпрямив свої могутні плечі. Тут вся антична класика: від портрету Перікла до танцюючих кор Скопаса, виконаних з теплого напівпрозорого мармуру. І оце так зустріч – величезна скляна ваза з Ольвії. Тут треба швидко зупинитися, бо спогади про студентські та постстудентські будні у ольвійському степу є мабуть найбільш світлими і романтичними у житті. Проте якщо відкласти в сторону почуття, то з впевненістю можу сказати, що нічого подібного з експонатів античного скла в Україні не має, хоч Ольвія є нашою територією.
Далі Єгипет, хоча і без Нилу. Це колекція суцільних шедеврів, що потребують колосальної концентрації та уваги. Якщо у минулому не було б досвіду спілкування з Каїрським музеєм, то можна було б повірити, що все єгипетське мистецтво, це потік шедеврів. Це не так, бо величезний вал ремесла презентується у „країні виробника”. Тут же відібране все так, як могли зробити тільки німці.
Два профілі один напроти одного – Нефертіті та Ехнатон, німий діалог у вічність, що промовляє любов’ю. І матерія каменю перетворюється у ніжність, за якою прихований світ, що дихав почуттями, переносячи їх у потойбічність. А ми відкрили ту завісу, не запитавши, та підглядаємо, навчаючись красі. Це не виправдовує, а тільки підказує, що світ та ми змінились дуже сильно в плані оболонки, проте закріпили за собою права на почуття. Так і не відповівши на питання – чому кохаємо? І чому не можемо жити без цього почуття, хоча теоретично знаємо, що воно приносить страждання. В цій самій царині залишились ми схожими на людей „померлих світів”. Проте діалог триває...
Почуття затишку і спокою панують у берлінських музеях. Але місто, поза їх дверима, бурлить на різних хвилях. Тож і залишилось для мене місто у фрагментах, не зібравшись до купи своїми осколками різних світів, які не прижилися у єдиній гармонії.

Коментар до фотографій:
Берлін, це перше і поки що єдине місто на моєму шляху, яке не підкорилось фотофіксації . Я ходила по місту з камерою на перевис, але око не чіплялось за об’єкти та миті, які б хотілось зупинити і внести до власного архіву. Але музеї, це справжнє диво і вони стали своєрідною компенсацією за витівки міста, яке вислизнуло з рук.


Создан 31 окт 2009



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником