Ступінь можливого компромісу або стиль київського гігантизму.

 
 

Ступінь можливого компромісу або стиль київського гігантизму.

До подій 2005 року





Риторичним, ймовірно, є питання куди ми рухаємося у розвитку міського середовища? Чим стає Київ, оновлюючись? Чи сучасним містом зі своїми архітектурними пріоритетами, чи містом, яке поступово втрачає власне обличчя, своєрідну ауру затишку і якщо завгодно, провінційності, що походить від історичної складової його буття. Треба уточнити, що провінційність, у даному контексті розглядається, як якість комфорту та камерності. Це було традиційною ознакою київської архітектури, що у своїй основі завжди орієнтувалась на унікальне природне середовище, а відтак сповідувала ще давньоеллінський принцип гармонії навколишнього середовища та архітектури. До того ж, передбачаючи загальний міський масштаб забудов, співрозмірний людині, ландшафтність корегувала систему модулів.
Таким був доволі повільний та поміркований розвиток містобудівної політики. Коротенько окреслимо ці віхи: збирання міста навколо Софіївського, Михайлівського, Успенського (Лаврського) соборів за часів Київської Русі. У часи бароко модульність міста зберігається недоторканою, проте з’явились дві домінанти у його історичних центрах – дзвіниці Софійська та Лаврська. Стилі еклектика та модерн досить делікатно вписались у тканину міста. Будівельний соцреалізм у Києві розвивався у так би мовити “пом’якшеному” режимі.
Не судилося у повному обсязі реалізувати план адміністравно-імперського гігантизму довоєнного часу, хоча й плата за це була дуже висока – декількома давніми соборами, що злетіли у повітря. У повоєнному житті місто розбудовувало основну магістраль Хрещатика, поставивши за мету поєднати сучасні архітектурні принципи конструкцій та матеріалів з декоративним оздобленням у стилізаціях національного бароко. Навіть стандартна житлова архітектура, яку часто густо побивали за невиразність, одноманітність, безособовість, по відношенню до історичного міста поводила себе досить коректно. Всім відомі сталінки, хрущовки послідовно змінюючи на посту одна одну, як певні режими, не виривались з усталеного архітектурного та паркового середовища. Цю, переважно, п’ятиповерхову забудову можна звинуватити у відсутності художнього образу, проте вони не рвалися кликами хижої пащі у центрі міста, а також радіально розходились на міські периферії, де й підвищувалась етажність.
Де ж той камінь спотикання, коли міська політика пішла на поступову “здачу” Києва, як завершеного історичного середовища, гармонія якого похитнулась і далі сходинками деструкції рухається з самознищуючою швидкістю.
Перші кроки руйнації були, як нам бачиться зараз, досить дрібними, проте в них вже сидів той паразит, що згодом розвився у епідемію. Поставившись до міста, як до живої істоти, де всі органи мають функціонувати кореговано, приходить на пам’ять ідея реконструкції Золотих воріт, до вигаданого ювілею у 1500 років. По-перше, вражає сам метод зведення нової імітаційної моделі, за рахунок справжніх, покритих патиною сторіч руїн. Надалі для Києва ця імітаційна стратегія реконструкцій стане наскрізною. По-друге, у маленькому просторовому середовищі Золотоворітського скверу, за ради композиційної рівноваги, пішли на зраду змісту в’їздної брами, перевернувши її по вісі таким чином, що центральний її фасад повернутий до Софійського собору став уособлювати собою не парадний в’їзд, а виїзд з міста. Новенька виїзна брама, яка до того ж весь час тріщить, стала своєрідною позначкою логіки абсурду.
За ради задоволення мілітаристських амбіцій, до 35-річчя Перемоги було замінено сакральну домінанту Лаврської дзвіниці на меч величезної жінки над Дніпром, якій вибагливі кияни придумали стільки імен повних скепсису. Але ідея високого берега ріки зануреного у парки, над якими височать тільки золотоверхі церкви, була загублена. Недоторканість цього простору знищили, як цнотливості дівчину, тобто без зворотності.
У свій час, навчаючись у художньому інституті, на лекціях по архітектурі, професор Ю.С. Асєєв не раз нам повторював, що професія архітектора, крім набору фахових знань передбачає високу внутрішню культуру та моральність. Поганий архітектурний твір не можна скласти у фондосховище. Він стає естетичною складовою міського простору, відповідно, це може паплюжити смаки “потенційних глядачів” – вони ж є мешканцями. Особливої уваги за цією схемою, потребує центр міста.
Не хочу бути консервативною, проте посаду головного архітектора міста, а тем більше столиці, має в ідеалі обіймати корінний її мешканець, який генетично відчуває його простір, чи дуже тонка і високоосвічена людина, що може чуже, поступово проникнувшись та занурившись, сприйняти як своє.
Але на жаль, Києву доби “постнезалежності”, такого не судилось. У 1993-1996 роках Сергій Бабушкин, колишній випускник Уральської філії Московського архітектурного інституту обіймав посаду головного архітектора Києва, а до і після цієї відповідальної посади, він – керівник персональної творчої майстерні “С.Бабушкін”.
За цей час Київ поступово заповнюється, при чому дуже активно, його архітектурними дитинами. Не так вже складно стає розпізнавати почерк від Бабушкіна, що простежується у пластиці фалічних форм, у дрібноті височенних сходинкоподібних фасадів і декоративних надмірностях завершень дахів незвичних для Києва хмарочосів, що все щільніше чешуть хмари у центрі міста. Башеноподібний тип будинків, як це проходить за офіційною документацією, вносячи прообраз фортифікаційної споруди у плетиво забудови цивільного міста, надає йому неспокійне та невиправдане часом, почуття облоги.
Те, що за цими архітектурними хибами стоїть реальна небезпека людського життя, поки що ніхто “не помічає”, бо привчені жити за принципом – поки грім не гряне, мужик не хреститься. Споруди, де етажність перевищує 24 поверхи, є абсолютно незахищеними у разі виникнення пожежі. Хоча у цих будинках передбачено на верхніх поверхах спеціальні простінки, для перебування на них людей під час пожежі, проте протипожежні гелікоптери поки що не передбачені у самій рятувальній службі. Психологія, що увібрала у себе дикість та наругу, прилаштувавшись до сучасного техногенного світу, виправдовує максимум вижатих грошей з мінімуму квадратних метрів. Так виростають небезпечні забавки зі скла та бетону від справжніх чоловіків.
Поступово місто, втрачаючи звичну модульність все більше нагадує штучну щелепу, з якою попрацював не фаховий дантист. Зуби ріжуться з усіх дворів та підворітень, височать над київськими пагорбами, врізаються у цінні археологічні пласти, з’їдають паркові зони. За ради установки, що мешканці будинків будуть мати красиві краєвиди на дніпровські кручі, вся решта киян позбавляється можливості безкоштовно милуватись його панорамною красою.
Прикрим є те, що стиль розпізнається не тільки як будується, а й де. Ланшафтність Києва, як відправна крапка його образності, нівелюється. Простежується тенденція, коли в урочищах, що природно відкривають панораму на пагорби, зводиться будинок гігант, що повністю їх затуляє. Як приклади можна навести житлові будинки по Кловському узвозу 7а, по вулиці Круглоуніверситетській 5-7, торгівельно-офісний комплекс на розі вулиці Мечникова та бульвару Л. Українки.
У останньому, можна побачити тенденцію “прорізування” вулиць гострими кутами будинків, а не фланкування, що було усталеним до того. Візуальне сприйняття таких споруд несе у собі емоційну небезпеку гострих кутів. За цією схемою зводиться адміністративно-готельний комплекс по вулиці Велика Житомирська, 2а. Гострий кут будинка, як ніс есмінця має прорізати Михайлівську площу, вносячи й без того досить складний архітектурний простір, запрограмований елемент агресії.
Серед тих архітектурних реалій, що отримав Київ від Бабушкіна та його проектів, хотілось би зупинитися на ідеї зведення на Майдані Незалежності замість готелю “Україна” – 67-етажного прапору. Через 2-3 роки є можливість для Києва побачити споруду заввишки 210 метрів за ціною у 420 мільйонів доларів. Майже повністю згорнутий жовто-блакитний прапор держави з панорамними ліфтами у вигляді флагштоків та гербом на горищі як марево з’явиться над містом, з єдиною суттєвою відмінністю, що це марево буде вже надовго.
Сама ідея загорнути у державний прапор готельний комплекс з усією його інфраструктурою, видається досить сумнівною. Готельний бізнес з усіма барами, ресторанами, казино, тощо, у державі має бути легальним та сплачувати податки, але прикрашати його у шати державної символіки видається досить сумнівною ідеєю. З менш означеними та умовними натяками можуть бути хіба що інтер’єрні простори історичного музею, але й у цьому випадку вони мають бути більш гнучкими декораціями. Нам нав’язують ідею бути першими у цьому відношенні. Бо прикладів, коли центральний готель країни вдягався б у державний прапор поки що немає. Знов таки чітко визначена фалічна форма хмарочоса, яка ще може нагадати космічний корабель старого зразка на старті.
За модульністю він збігається з хмарочосами Америки, яким вже скоро виповниться по 100 років. Після подій 11 вересня пережитих Америкою, навряд чи буде якась цивілізована столиця будувати у самому центрі міста таку ймовірну мішень для фанатів.
Готель-прапор, розташувавшись на пагорбі, який зараз підпирає скляний амфітеатр Глобуса, має стати абсолютною міською домінантою, яка підкорить собі все місто, й церкви зі дзвіницями впадуть до нього на коліна. Такого святотатства Київ ще не знав.
Дійсно, усе пізнається в порівнянні. Ансамбль Майдану Незалежності, до якого ще й досить не можуть звикнуть кияни, через абсурдність запропонованих архітекрурно-скульптурних ідей та їх низький естетичний рівень, у порівнянні з гігантською спорудою готелю, який можна побачити поки що тільки у комп’ютерному варіанті, і в тому є велике щастя, виглядає досить тендітним. Тож не будемо заглиблюватися у ступень поганої та дуже поганої естетики. Київ того не вартий, й ми з вами теж не повинні стати заручниками впровадження ідей, що вщент руйнують образ міста. Треба усвідомлювати, государі приходять та уходять, а пам’ятки залишаються.
Ми можемо відчути, що Київ зупинився на межі, де випробувані всі можливі ступені компромісу. За цією межею прірва, за якою можлива перемога здорового глузду, чи монстр гігантизму поглине місто. Але вбивається дракон, як відомо у самому собі. І відчути власну відповідальність за місто, яке дароване долею, і яке маємо передати нащадкам, повинно стати для нас актом громадянської непокори.


Создан 09 дек 2009



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником