Поховання радянських воїнів у Ставангері

 

Поховання радянських воїнів у Ставангері




 

 

         І досі, узбережжя Норвегії прошито німецькими бетонними бункерами, які ховаються за дюнами на пляжах. Вони зберігають відголоси минулої війни, коли німці намагалися закріпитися на цій кам’янистій  землі та з її аеропортів літати на бомбардування Англії та Шотландії. Також їх стратегічними об’єктами були глибокі фіорди, де могли ховатися підводні човни. Але головні події останньої війни розгортались у Норвегії на півночі у морі, де проходили військові конвої США та Англії, та де зійшлися інтереси Німеччини та Радянського Союзу.

Монументи на честь радянських солдат розкидані по береговій смузі, маркуючи трагедії людських доль. На міському цвинтарі Ставангера теж стоїть скромний пам’ятник на честь наших воїнів.

         Кожен дотик  Другої світової війни ще і зараз, мені, людині що знає про неї опосередковано, тим не менш надає болю. Пам'ять поколінь у цій останній війні ще жива. Ця війна сприймається через історичний вимір, але є нашим живим вченням, в розумінні досвіду та відповідальності, полем для висновків та відголосом. Проте в ті страшні часи це було випробуванням людини на людяність. Кожен по різному проніс своє особисте „Я” через загальне, колективне пекло. Пекло, яке нанівець знищувало метал, не кажучи вже про перемелені, зневірені, покалічені долі, які насінням розкидало по світу.

Від війни нам залишилась пам'ять, яку передали наші дідусі та бабусі, також рідкісні книги мемуарів, що були політично незаангажовані. Розуміючи, що персональна людська пам'ять є головним джерелом правди, що в ній кроїться велика сила, державна машина усіма найстрашнішими способами намагалась її відрізати чи скоротити.  Тож всупереч обставинам, але ми мусимо оберігати цю пам'ять. 

Бо підручники вчили лише фактам, абстрактній історії, через яку не проступають біль та сльози. Тому, як на мене, їх не можна відносити до прямого вченням. Вони не дають нам відчуття, що людство пройшло через цей страшний досвід. Хай за підручниками залишиться роль каталогів, архівів, які до того ж є занадто не точними та викривленими. Я маю на увазі підручники з нашої сторони: радянсько, пострадянської.

Радянський народ (скажене формулювання, за своєю штучністю) який виніс жахіття фашизму, знаходився водночас під ярмом комунізму. І якщо, німецька влада та народ пройшли через каяття перед світом за фашистку ідеологію, то «наш» комунізм, ще і досі веде себе гірше за Біблійного Хама.

Те, як продовжують зберігати пам’ять про війну, багато що може розповісти про сторону охоронця. З величезною повагою до норвежців хочу поділитися тим, що одного сонячного дня відкрилось мені на старому цвинтарі Ставангера.

         Привернуло увагу, незвичайне поховання, по колу старих дерев йшли маленькі мармурові плити – це було поховання англійських військових моряків та льотчиків. А далі, заглиблена у півколо  охайно вистрижених кущів, стояла стела на честь радянських солдатів. Вона утопала у квітах.

На сірій, грубо обробленій стелі прикріплена бронзова табличка з написом норвезькою та російською мовами: «Ви пали у боротьбі за всіх нас. Споруджено вдячними норвежцями у пам’ять про радянських солдат, що загинули у Рогаланді в боротьбі за свободу та справедливість. 1941-1945». Трохи далі, на трав’яному газоні лежать великі мармурові плити з прізвищами 67 загиблих та згадкою про 23 невідомих. Завдячуючи німцям, які навіть у найтрагічніші години своєї історії, блискуче фіксували, а потім зберігали архіви, імена радянських військовополонених збережено. Всі ці загиблі – використовувались німцями для каторжних робіт. У Рогаланді, жодних бойових дій за участю радянської армії не було.

         Взявши наступного разу на цвинтар комп’ютер, я сиділа на траві та друкувала імена загиблих, а повз мене проходили люди до могил рідних, хтось гуляв з собаками, проїхав поліцейський на велосипеді. Мені здавалось, що всі перехожі посміхаються, бо була впевненість, що в їх душах царить мир. А у мене, пишучі ці прізвища, якимось далеким та незвичайним відлунням гуркотіла війна.

         Відчуваю відповідальність та необхідність навести цей список загиблих, у іменах яких зафіксована географія всього Радянського Союзу:

Ісаак Адшеїв                           Сергій Кутов        

Микола Агоїв                                 Іван Кутрашун

Дмитро Андрієвич                Іван Лінчиков

Іван Анохін                           Анастас Мартвінов

Іван Аршинов                       Микола Мартинов

Василь Бабнин                      Олександр Матронов

Максим Бандаунно               Джигалша Меняльщиков

Євген Батчинський                Микола Молол

Михаило Батурсин               Абубенер Осеїнов

Іван Берипіч                          Іван Осняч

Тихон Бобер                          Єгор Пєлєвиль

Олександр Ворошин             Максим Пятіров

Петро Вовчин                        Олексій Петров

Максим Воронов                  Захар Пономаренко

Янгир Габдрашманов              Тимофій Постовалов

Іван Гарберсов                      Єгор Расаков

Констянтин Герасимов                   Микола Ренов

Дмитро Громов                     Микола Ридков

Василь Димитрів                           Герасим Ронішов        

Зосим Додлінов                    Прохор Рикунов

Олександр Дончурно            Єфим Семенов  

Лук’ян Єрохин                     Олексій Сіонятов        

Іван Єфімов                           Петро Станастрів                 

Іван Єфремов                        Олексій Тарасов

Іван Іванников                       Лукман Шабвішанов      

Устим Ісмадянов                   Леонід Шаш

Іван Їсаков                             Федір Шерстюк

Георгій Зотонов                    Василій Шунатроєв

Оєнодлой Казихін                 Георгій Чиков

Яків Караульщиков              Олексій Чірков

Іван Касук                             Андрій Уколов

Казимир Кацинський            Філєнін

Асаубіш Комалеков      

Халін Кохмолло               

Іван Косич

 

До монументу приходжу час від часу, перечитую імена загиблих і серце стискається від болю за цих людей, життя яких зупинив рабський труд чи хвороби і які знайшли вічний притулок на південно-західному узбережжі Норвегії. Як, у цьому далекому краї, прожили останню частину життя наші військовополонені? Чи знають їх родичі про це поховання?

            У списку знаходжу типові українські прізвища. Вони ріжуть найболюче. Чому? Це як голос крові, ниті рідного народу. Хто і де був народжений, у яких містах та селах проживав, які краєвиди споглядав і кого встиг покохати? Є лише імена та прізвища. Долі ж їх прочитати неможливо. Далі – умовність, відокремленість, межа. Бо у цьому монументі-похованні сконцентровані різні долі та один кінець на всіх.  А нам, нащадкам тої держави до якої належали вони, і яка не змогла зберегти і відстояти своїх синів, залишається одне – пам’ятати.

         У архівах Ставангера вдалося розшукати деякі деталі про цей монумент, що норвезькою мовою є – bautast – теж саме слово позначало поховальні каміння вікінгів.

         Монумент було відкрито 30 травня 1950 року. Скульптори: Тур Йохансен та Ула Фльорлі. На церемонії були присутні посол Радянського Союзу у Королівстві Норвегії С.А. Афанасьєв, військовий аташе Петренко (чомусь без ініціалів) та інші представники посольства. Невеличка деталь. Норвезькою мовою, посла СРСР названо, як «sovjetrussiske», то б то радянсько руським.  Красномовний приклад подвійних стандартів СРСР, коли всі народи брати були рівні, але найстарший брат був рівнішим.

Промову радянського посла подано без купюр у місцевих газетах. Вона була довгою. Знадобився час, щоб її прочитати. Але наповнення тексту принесло розчарування. У ньому велась суцільна пропаганда  переваг соціалістичного ладу. (Норвежці теж кажуть, що у них соціалізм, а не капіталізм. Але наш соціалізм був з комуністичною гримасою).  Не було у тій промові і слова співчуття родичам загиблих і вибачення за те, що країна не зберігала людські життя, а бездумно кидала погано оснащену піхоту  під важку артилерію та танки. Звідки така шалена кількість військовополонених, які стали жертвами нацистських таборів для військовополонених по всій Європі.

         Норвезьку сторону представляв губернатор Рогаланду Магнус  Карлсон и мер Ставангера Туннінг Улсенс. Найбільше вразило мене у промові губернатора, що він декілька разів наголосив – радянські солдати в Рогаланді були німецькими військовополоненими і виконували найважчу роботу. Але норвезька сторона визнає їх такими, що загинули за свободу людства від нацизму, признаючи перш за все їх статус військових, а не полонених.

         Країна, що вміє доглядати за могилами синів різних народів, визнаючи рівні права кожного на життя і яка вміє створити умови для гідного буття своїх громадян, має шанс на майбутнє і є прекрасним зразком до наслідування.

         А нам, скоріш за все, слід прислуховуватись до генія власної землі, який заповідав – чужого навчатись та свого не цуратись.

                                                                                              2007

 

 

 

 

 

 

 

 



Обновлен 24 июл 2016. Создан 11 янв 2015



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником