Вступ до незавершеного

 
 

Вступ до незавершеного





Був пошук мотивації, що робити – відомого у своїй простоті та складнощі запитання, коли прийшов час відчути себе у іншому мовному, культурному, суспільному, економічному середовищі. Наче люди як люди, земля як земля, погода як погода, але спробуй тільки трохи придивитися та замислитися й розбіжностей знаходиться значно більше, ніж навіть можливо собі уявити.
Це я пишу про Норвегію, до берега якої судилось пристати, долетівши досить швидко літаком. Але внутрішній шлях коливань та роздумів про перетини людських долей був значно довший у часі. Сучасність з літаками та комп’ютерами ламає стереотип відношення до часу, як уповільненої дії, в якому можливо відчути себе актором, у принципі не граючи жодної з ролей, крім власного шляху. Того шляху, що як найменше половину життя був пройдений в Україні.
Коли з’явилась можливість зупинитися, перебуваючи на одинці з власними думами, то виникло бажання зафіксувати якимось чином те, що було зроблено та пережито. Дорога долі по вектору Україна-Норвегія надихнула на це. Хоча давнина підказувала, що ця дорога вже була прокладена. Підкорила зворушливість у збереженні уламків історії, як назва вулиці на честь давньоруської принцеси Єлизавети, дочки Ярослава Мудрого, у Ставангері, місті якому живу зараз. Генетична пам’ять народу привернула мабуть найбільше, бо саме це дає відчуття повноцінного відображення у люстерці сучасності, коли архіви та рукописи не горять, зберігаючи спогади про минуле у звичайних родинних древах по декілька сторіч у глибину, як справжні коріння могутніх дубів. Дубів що прислужилися каркасами до кораблів вікінгів.
На своєму шляху збирання до Норвегії відбувалась переоцінка цінностей, уся суєта кар’єрного росту стала маревом, їм же відчулось багато чого з світу матерії. Бо речі, майже всі, що вміють і не вміють говорити, у сумі складали чудовий міщанський, але дуже власний мірок. Їх потрібно було залишити. З ними залишилась і пам’ять споминів.
Раніше, пишучи статті на комп’ютері у мене постійно було сюрреалістичне відчуття, що треба довіряти свої роздуми „внутрішнім органам” машини, що складається з великої кількості плат та проволок. І ці проволоки мають все ретельно зберігати, не забуваючи відображати потрібні тексти на екрані.
І зараз, з’явившись на землі, де за вікном виблискує фіорд та височить не велика, але гірська гряда, у руках я тримаю флешку довжиною сім сантиметрів, атрибут комп’ютерного часу, і саме в ній збережені статті, нотатки, все що було зроблено вдома. Їй довірена пам’ять про моє авторство. Загубись вона, все...
Рукопис, який я розпочинаю, навіть важко назвати книгою, хоча спокуса є. Те що я хочу зробити, це акт вдячності людям і долі. Останній, саме за те, що як мені здається зараз, у цих зустрічах не було випадковостей. Ті зустрічі, які нанизувались бісером на моє життя, робили його таким, яким воно стало. А те що робила я, було для мене дуже цікавим та справжнім.

Перехрестя чи перетин

Відчуття перетину, як об’єкту та суб’єкту водночас, супроводжує мене по життю. Міст між поколіннями, хоча раніше я так це не формулювала, був бажанням заглянути у родинну історію, часто та довго розмовляючи з дідусем та бабусею. Одного разу з бабусею, коли мені було приблизно десять років, ми пробували складати родинне дерево. Вона описувала мені своїх дідуся та бабусю, могили яких пам’ятаю, але які поросли бур’яном. У цьому є жорстокість часу та простору, як реальної відстані, що лежить смутком на моїй совісті.
Пам’ятаю, як була сильна гроза, що блискавками занурювалась у землю, від якої виходив дим, чи пар, а я сиділа з моєю бабусею у маленькому, майже фанерному дачному домі. Його побудував мій дідусь, практично з дошок з під ящиків, хоча сам працював прорабом на будівництві. Кришталева чесність була його позицією та стилем життя. І дуже часто, його розумні та сумні блакитні очі, вчили мене тому, що не можливо підказати словами. Але того разу, коли так близько били блискавки, я сиділа з бабусею та молилась, повторюючи за нею слова про Перуна та Іллю.
Зараз вже не має моїх дідуся та бабусі, але спомини постійні про них. Також є відчуття того, що залишилась недомовленість їх спогадів, чи вони пішли з життя, коли я ще була не готова поставити ті запитання, що залишились без відповіді на подальше. З ними відійшло сторіччя. Назавжди минулим стала їх сучасність. Але у моєму житті, не встигла скластися історія родини, тільки фрагменти, з яких не проростає образ.
Перетин епох супроводив моє покоління, побудувавши дамбу часу на початку нашої трудової діяльності чи самостійного виходу у великий світ. Тільки увібравшись у пір’я, зіткнулись з тим, що за роботу можуть не платити місяцями. Юнацький максималізм бур’яном пробивався, несамовито та впевнено шукаючи притулок справедливості. Але глухомань комуністичних атавізмів, як дикий звір, бродив та бродить.
А до того, ми відсиджували комсомольські зібрання у школі тихо ненавидячи ленінську кімнату, куди зганяли на найбільш помпезні збори за темою „ні про що”, коли на дворі була весна. Нас вчили, а ми дивились, як за вікном літають птахи та вчать своїх дітей цьому ремеслу життя. Нам розповідали історії про „Історію”, а ми після уроків, перелазили через високий паркан та їли свої сніданки у танку, що прийшов з війни.
Поховав по телебаченню плеяду державних дідусів-керівників вищого щаблю влади, студентська юність припала на чудовий період, коли з’їзди партій стали справжньою школою інтелектуалізму та ораторської майстерності. Не повториться таке ніколи... А під партою на лекціях по історії КПРС та іншого „найголовнішого набору” , який по інерції ще читали з більшовицьким запалом, ми у свою чергу читали „Огонек” В.Коротича, „Новый мир” та всю раніше заборонену літературу. Так проходили власні паралельні університети. Шквал інформації, історії про трагедії людських долей тряс і хилитав не окріплі душі та мучило питання, а чому саме нашу країну спіткала така страшна доля? Біль генетичної пам’яті гукає відлунням.
Перетин спіткав, коли доля вирішила закинути мене на північ Європи, у той маленький клаптик Норвегії, що тільки коли дивишся на карту, здається північчю. Щедро здобрена теплом Гольфстріму земля тут більше нагадує північне узбережжя Криму, бо цвіте лаванда та магнолії, стовбурять кипариси, а в взимку залишається зеленою трава.
Спосіб буття нагадує замріяний „вишневий садочок”, який у нашій історії вже вирубали, а тут він живий. Культурно продовжений у новітньому часі, де все у комп’ютері та на кредитних картках. Тільки ловиш себе на думці, о то так щастя народитися на цій землі, відчуваючи причетність до цих камінь та повітря. Але ти ж інший, я не кажу чужий. Бо тут вміють приймати чужинців, зовні тепло. І твоє перехрестя ламається і тріщіть, бо стикнулось одне життя з трьома епохами.
Часто життя підкидує потрібні тобі зараз думки, розкриваючи необхідні сторінки книжок. Так сталося зі мною, коли рука витягла з маленької власної бібліотеки, що перекочувала до Норвегії, книгу Г. Гессе „Степний вовк”. І пішли рядки...
„Настоящим страданием, адом человеческой жизни становится только там, где пересекаются две эпохи, две культуры и две религии. «…». Но есть эпохи, когда целое поколение оказывается между двумя эпохами, между двумя укладами жизни в такой степени, что утрачивает всякую естественность, всякую преемственность в обычаях, всякую защищенность и непорочность! Конечно, не все это чувствуют с одинаковой силой”.
Зупинившись на перехресті трьох доріг, є велике бажання зіграти гідну гру...


Создан 08 сен 2010



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником