Моя маленька Норвегія

 

Моя маленька Норвегія




 


Моя маленька Норвегія


Учора у нас був сумний день, померла дружина найкращого друга мого чоловіка. Несправедливий відхід красивої та розумної людини, сповненої любові до життя у віці, що не досяг пенсійного. А на пенсію в Норвегії виходять чоловіки та жінки у 67 років, і після того починається суцільне свято подорожей та інших задоволень.
Вона була ініціатор прийому у себе в домі групи українських художників, що брали участь у виставці 2003 року. З чоловіком відвідала Київ, повіривши моїм натхненним розповідям, а не коротким повідомленням у пресі про наші економічні та політичні вади. Коли земля починає проростати могилами близьких людей, то є відчуття, що і твоє коріння перестає стирчати у повітрі.
Норвегія, Norge, Norway – скрізь згадки про північ та дорогу. Саме ці поняття визначали географічно та економічно країну, де вздовж її узбережжя пролягає морський шлях, історія якого сива як океан. За норвезькими дефініціями відкрите море зветься океаном – тому вони мають власний Норвезький океан. А дорогу визначає гряда островів, що вказує шлях на північ, захищаючи прохід кораблів від величезних хвиль, роблячи його безпечнішим. Прогулюючись і сьогодні біля океану спостерігаємо цей шлях.
Якщо подивитися на мапу Норвегії, то вона нагадує вишуканий музичний струнний інструмент. Видовжений гриф іноді настільки тендітний, що у реальному вимірі складає 8 кілометрів від моря до шведського кордону. А норвезька природа звучить величністю музики Едварда Гріга, виправдовуючи форми власної країни.
Але повернемося до доріг, які для країни все. Не зважаючи на складнощі і природні перешкоди, несамовиті норвежці прокладають їх у каменях на яких і дійсно ростуть дерева. „Гризуть” граніт, проривають тунелі, підриваючи мірний динаміт. Найдовший тунель у країні 24 км, теж число, що і кількість давніх дерев’яний церков. А скільки тунелів всього у країні, напевно знає тільки управління статистики. Деякі з них заглиблюються під фіорди. Коли проїздиш таким тунелем то закладає вуха і у його сірій напівтемряві стає трішечки страшно від того, що нависає могутня водна гладь глибиною до 250 метрів. А ти мурашка під цієї масою. Крім тунелів з’єднує країну у дорожньому зв’язку пороми та мости. Суцільне „ходіння по водам” та „збирання каменів”.
Цими дорогами з краю до краю, їздить усе населення країни. Дорога для них це необхідний компонент життя, а причини для подорожувань віднаходять легко. Юнаки за 3 місяці до 18-річчя починають навчання на курсах водіїв. У відкритих кабріолетах промайнуть леді з буклями та золотими брошками, до яких прикріплено жабо їх молодості.
Але дороги чітко регламентовані дорожніми знаками, до яких придивляються усі, навіть коли по рівній дорозі встановлено швидкість 40 км. Оскільки за рогом може бути зловіща камера, яка одним блиском відбере половину місячної зарплати з банківського рахунку. І ніяких суперечок з поліцейськими на дорогах.
Про дороги Норвегії можна писати багато, але наведу лише два приклади, які для мене є досить показовими у власному визначенні, що ця країна – як шлях до досконалості.
На головній магістралі з півдня до Осло на окремих ділянках дозволено швидкість 110 км і тут всі несуться на максимумі. З двох боків розкинулись схили густого лісу огородженого парканною сіткою. Де не де над дорогою проскочують мости, перекинуті м’якою дугою без сходинок, що з’єднують боки хащів. У мене виникло питання, а для чого чи для кого ж ці мости у лісі. Але відповідь знайшлася швидко, на одному з таких мостів, нависаючи над трасою посеред білого дня, стояв лось та дивився куди ж поспішають всі ці смішні люди.
На околицях Ставангера тунель загортає крутим рогом, виправданість якого ховається не у технічних розрахунках. Коли почалось будівництво цього тунелю, то його вихід з одного боку мав би зруйнувати схил, на якому катались взимку на санчатах усі місцеві діти. Вони ж, ці діти, ні в якому разі не хотіли втратити об’єкт розваг. Тому об’єднавшись, зробили своєрідний політичний страйк. І до їх голосу прислухались, не дивлячись на те, що з економічної точки зору тунель виявився значно дорожчим, ніж попередні розрахунки. Тож і зараз катаються собі діти на санчатах, а для автомобілістів на в’їздах до тунелю повісили знак: обережно крутий поворот.
У цьому плані Норвегія хвилює до глибини душі, коли у країні можуть почути голос дитини, каліки, старої людини, навіть дикого звіра. І від цієї здатності прислуховуватись та реагувати, є результат – життя всіх стає доглянутим і зігрітим. Скрізь відсутня напруга у стосунках. Усім вистачає місць у громадському транспорті, а нормою початку спілкування, як завжди є посмішка.
На території країни протягом усієї її історії не було жорстоких війн. Усі вони носили тільки локальний характер із мізерним кровопролиттям. Під час ІІ Світової війни проходили невеличкі зіткнення на суші, з використанням тільки легкої артилерії. На гірські дороги Норвегії ніхто танки не посилав. Головні військові події розгортались на півночі у морі, де зійшлися інтереси Німеччини та Радянського Союзу.
Узбережжя Норвегії пронизано німецькими бетонними бункерами, які зараз стоять посеред пляжів. На міському цвинтарі Ставангера я знайшла скромний, але доглянутий монумент на честь радянських солдат, що утопав у квітах. На ньому норвезькою та російською мовою викарбовано: „Ви пали у боротьбі за всіх нас. Споруджено вдячними норвежцями у пам’ять про радянських солдат, що загинули у Рогаланді в боротьбі за свободу та справедливість. 1941-1945”. Далі список з 67 прізвищами та згадкою про 23 невідомих громадян.
До цього монументу приходжу час від часу, перечитую імена загиблих і серце стискається від думок про людські долі співвітчизників розкиданих по світу, про долі які знайшли тут вічний притулок. Як, у цьому далекому краї, прожили останню частину життя наші військовополонені, чи знають родичі про це їх поховання?
Норвезька нація не заплямувала себе епідеміями самознищення за політичними чи будь-якими ще мотивами. Цінність кожного людського життя має велику вартість. Це відчувається у стосунках держави та окремої людини, коли перша бере на себе відповідальність за захист усіх конституційних прав громадянина. І то не є тільки теоретичні викладки, а спосіб повсякденного життя. Навіть якщо трапиться нещасний випадок з громадянином Норвегії будь де у світі, держава готова вислати за ним гелікоптер за першою вимогою. А вкрадені гроші з гаманців необачливих норвезьких туристів компенсують страхові компанії. Життя кожного тут застраховано, але держава у свою чергу слідкує за вправністю сплачених громадянами податків. І коли на цьому полі знайдено порозуміння то можна жити, почуваючи себе захищеним.
Населення країни складає 4,5 мільйонів чоловік. Стає трохи моторошно, коли розумієш у порівняннях, що за роки незалежності Україна втратила більшу кількість населення. Умовно, однією Норвегією стало менше.
Соціальна прірва між нашими країнами разюча, про що свідчить скупа норвезька офіційна статистика. У цій країні діє правило, що все є справжнім, через це можна довіряти цифрам, як і тому, що повні власної гідності та соціально захищені вчителі, лікарі та поліцейські навіть не допускають у свої голови думки про хабарництво. А в автобусах не буває контролерів, через те що в їх свідомості унеможливлена ідея їзди „зайцем”.
Тож скупа статистика того, як вони витрачають свої гроші: житло та комунальні витрати забирають приблизно 30% річного доходу родини; на транспорт йде близько 19%, що включає затрати на власне авто та міський транспорт, одноразовий квиток у якому коштує приблизно 25 крон, що складає 20 гривень; на культурні потреби та відпочинок витрачають приблизно 13%, разом з тим, нормою є родинні подорожі за кордон, як найменше, двічі на рік; повсякденне харчування з’їдає 11%, а ресторани ще 4%; на щорічне придбання нових меблів виділяється 7%; одяг та взуття зношує та стоптує близько 6% грошей; алкоголь та цигарки видихають у повітря менше 3%, тоді як пляшка традиційної горілки „Aquavit” коштує 250 крон (200 гривень), а середня вартість пачки цигарок 50 крон (40 гривень). Тому не важко цю статистику, середню у країні, порівняти з власними родинними бюджетами.
Ідея соціальної рівності тут закладена здавна. Проїжджаючи дорогами, де невеличкі селища, притулились до гірських схилів сповідуючи уповільнений ритм, не можливо побачити різницю між соціальним рівнем життя великих, по-норвезьким міркам міст та маленьких сіл. Переважна більшість населення мешкає у приватних дерев’яних будинках біля яких припарковано, як правило, по два авто. Життя з комфортом, але не напоказ, є основою поведінки відкритих людей, що часто ходять у гості один до одного без попереднього дзвоника.
У домах чудово поєднуються усі досягнення новітньої техніки з атрибутами старого побуту. З крану ллється найчистіша вода, яку дозволено пити, а у передпокої стоїть дерев’яна лава і чим старіша тим краще. Часто поруч з сучасним комп’ютером чи телевізором знаходиться прабабусина скриня чи пасмо. Іноді спеціальну кімнату можуть відвести під родинний музей з усім скарбом попередніх поколінь.
Біля будинків розфарбованих у зелений, жовтий, червоний чи білий кольори, відповідно кому який більше до вподоби, обов’язково посаджений гарнесенький садок з великими квітниками. Їх люблять, за ними доглядають, прививаючи почуття краси природи з малку. У магазинах можна придбати садовий інвентар і для рученят маленьких господарів.
Сурова природа вимагала від людей об’єднуватись, виховуючи ноти гуманності та солідарності. Аскетичність природи, формувала раціональність мислення поєднане зі стихійним бажанням волі, яке давали безмежні панорами гір та фіордів. Лаконічність фарб прироби відіграла свою роль у певній сухості образотворчого мистецтва. Та взагалі, у силу багатьох історичних факторів, один з яких постійна бідність, мистецтво, як форма людського самовираження, ніколи не було пріоритетом цієї країни. Але те що було створено, збережено в ідеальному стані. Тут не має жодних надмірностей та пихатостей. І компенсацією відносно не значної кількості мистецьких пам’яток є велич та драматизм краси природи. Вона й відіграла у емоційному плані, роль мистецтва для норвежців.
Сучасні норвежці вміють створювати музеї, серед яких, художні займають маленьку частку. Основний принцип організації музеїв – це діалог з глядачем, який є важливим інтерактивним компонентом. Досить показовими у цьому плані є музеї Ставангера, що об’єднані між собою за певними схемами для заохочення туристів та створення комфортних умов відвідування.
Археологічний музей пов’язаний з реконструйованою фермою вікінгів, в які можна потрапити за єдиним квитком. У музеї крім звичайних вітрин з експонатами, представлені муляжі давнього знаряддя для рибальства, полювання, видобування вогню. Для дітей диференційовані за віком підбірки завдань, які вони виконують безпосередньо біля експонатів, що й сприяє закріпленню матеріалу. З розрахунком на дитячу психологію в усіх комплектах присутній компонент гри.
Взагалі, й у шкільних програмах, цей компонент займає досить помітне місце. Головне у розумінні норвежців, донести до дитини матеріал, який би вона могла запам’ятати на подальше життя, а засоби для цього мають бути адекватними дитячому світосприйняттю. Цікаво, що ніхто не лякається того, що так загратися можна на все життя. Суворість і ласка є двома основними правилами за якими виховуються їхні діти.
Моя дочка разом з класом їздила на екскурсію до філіалу археологічного музею – давню ферму. Її так вразила ця подорож, що вона доклала досить зусиль, аби я теж відвідала це місце. І коли ми згодом приїхали туди, донька з радістю новоспеченого екскурсовода розповідала про життя і побут вікінгів не пропускаючи велику кількість дрібниць. Чи не є найголовнішою система освіти нації за принципом зацікавлення та заохочення через нові знання.
На фермі-музеї для нас охоче, прямо перед очима, виробили хлібці-млинці за старовинною рецептурою. Інтер’єр приміщення був наповнений експонатами-копіями речей доби вікінгів, які можна було брати у руки. На відкритому подвір’ї бігали вівці, а дівчина екскурсовод-науковець-службовець гостинно супроводжувала нас у традиційному вбранні дружини вікінга, готова відповісти на всі запитання – суцільне перевтілення у форми оживленої історії. Здорово. І це незабутнє.
Історія вчорашнього та сьогоднішнього Ставангера ототожнюється з взаємовідносинами людини і моря. Минуле міста сконцентровано у музеї сардин, що знаходиться у приміщенні колишньої фабрики. Тут все завмерло на часі 1940-й, коли ця галузь збанкрутіла. Але як у казці експонати оживають тільки у руках туристів. За бажанням можна укладати сардинки у жерстяні баночки, або їх можна нанизувати на пруття для смаження, а можна голови їм відрізати. Всі станки та інше обладнання справжні, лише сардини силіконові. Фабрику наповнює запах справжніх смажених сардин, яких тут готують, а неймовірно цікавий за типажем чоловік пояснює туристам як грамотно їх смакувати. Далі тобі покажуть фільм і тогочасну рекламну продукцію фабрики, серед якої, безперечно, перше місце посів бренд - „Король Оскар” у томатному соусі чи оливковій олії.
Музей нафти представляє історію сучасного Ставангера, яке є центром даної галузі. Завдяки цьому бізнесу, який ведеться абсолютно легально та прозоро, надприбутки йдуть на утримання високого стандарту життя усієї країни та накопичення величезної грошової маси для страхування майбутніх поколінь. Не жаліються гроші на удосконалення систем безпеки та різні технологічні процеси, що дозволяють буріння горизонтальним методом на глибині до 3000 метрів. У музеї мені було досить цікаво і я змогла у простій та доступній формі довідатися про багато речей у галузі геології та техніки. Тут можна було уявити себе у гелікоптері, що несе тебе на платформу, а також спробувати свої здібності на швидку реакцію під час тренувальної евакуації.
Але велична природа іноді буває жорстокою. На околиці Ставангера споруджено скупий у своїй виразності монумент – розірваний величезний бронзовий ланцюг, тлом якому прислуговуються сіре небо, скелі, море. Навколо тишу переривають лише говірливі чайки. Трагедія сталася 1981 року, коли під час страшної бурі зламалась одна з опор платформи, що забрала життя 127 чоловік. Мовчазний пам’ятник-символ увібрав у себе основні риси нації – суворість, малослівність, гідність та людське тепло у вічному діалозі з природою, навіть тоді, коли вона карає.
Ймовірно ця розповідь у фрагментах про норвезького життя виявилась трохи ідилічною, але це співпадає з моїм відчуттям країни на даному етапі. Моя маленька Норвегія, як зовнішній світ, який я пробую для себе розпізнати та пропустити через своє внутрішнє світовідчуття, постійно дарує невеличкі відкриття, радощі, сподівання, мрії. Проблеми та негаразди я свідомо намагаюсь не шукати.
2006



Обновлен 11 июн 2012. Создан 24 июл 2011



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником