Дивосвіт у дивному світі, чи кілька рядків про Катерину Білокур

 
 

Дивосвіт у дивному світі, чи кілька рядків про Катерину Білокур




Дивосвіт у дивному світі, чи кілька рядків про Катерину Білокур


Реально-фантастичний живопис майстрині вабить, притягує до себе, розповідає, залишаючи таємниці у світлі променя, що сковзає її живописом. Хто вона, ця проста та неповторна людина? Звідки ця довершена майстерність? Яким дивом народжувались її образи? Де коріння її пантеїстичної філософії? Питань багато, проте відповіді не знаходяться.
“Прала, ткала, білила, копала, садила, збирала і все діло робила, а в прогалинах поміж цим ділом училася малювати” – писала про себе Катерина Білокур. Останнє літо її життя – 1961 рік, а до того був похід довжиною у кількість років сторіччя. Як ровесники, вона та її сторіччя були поряд. Сторіччя та країна, що для неї замкнулась на Богдановці, несли суворі та жорстокі випробування художниці. Вона по-жіночому до них пристосовувалась, а по-геніальному стояла від того осторонь.
До сторіччя Катерини Білокур були виставки, вийшло декілька монографій, проходили презентації та урочистості. А потім, відмітили і 105-ті роковини, з меншим пафосом, але з незмінною тональністю про „двічі” народну художницю, за званням, що отримала від уряду та за статусом. Хоча той самий статус визначило офіційне радянське мистецтвознавство, яке й провело чіткий поділ за межею: вчився чи не вчився професійно малювати.
Але парадокс, якщо приглядітися до біографій митців минулих сторіч, то за цією ієрархією так багато художників, які вписані в історію мистецтв не є професійними, оскільки не отримували дипломи про N-річну освіту. Проте, що „вибачили” художникам минулого, до сучасників радянського періоду не відносилося. Тут все було чітко, хто у яку комірку підходить, той там і сидить. Хоча її „народність” у всіх сенсах, була такою далекою від колективної свідомості. Вона була одинаком, греблею, що воду рве. Її життя на одинці зі світом є драмою випробовування. У тій драмі, що ходить поруч з трагічним, була її нездоланна сила.
Не знаю чому, але у відношенні до Катерини Білокур, на проведених в її честь урочистостях, досить часто підіймалось питання: „щасливою” чи „нещасливою” вона була, наводились аргументи на користь того чи іншого припущення. Але мені здається, що постановка цього питання є просто не коректною. І в ситуації, де своїми параметрами сприйняття ми просто не доростаємо до неї, щоб якимось чином осягнути чи відчути цю глибу, то дозволяємо собі спрощувати питання, виводячи його на рівень явної побутовості.
Ми навіть не можемо собі уявити, яким би, вульгарним могло бути мистецтво Білокур, якщо би вона була щаслива та успішна у контексті радянського, або може простого звичайного міщанського щастя, де так багато „прив’язок” до побуту. Які б намальовані квіти залишила вона у спадок? Її щастя та нещастя це щось з категорії „Катерининого” Шевченка, хоч сюжет зовсім інший. Життя її було мистецьким твором, якщо дивиться на кінцевий результат, що без сумніву є частиною історії.
Як багато писано квітів у тому ж народному та професійному мистецтві, якщо все таки слідувати цим градаціям. Є квіти як квіти, красиві гарні, їх більшість. Але квіти Білокур це зовсім інше. Спробуємо не вникати у її біографію, яка мені здається, заважає сприймати її твори. Бо через біографію ми бачимо деталі, українське село та інші прив’язки до часу та простору.
В її житті були квіти, за посередництвом яких вона розмовляла зі світом. І те що світ так часто був глухий до тієї розмови, у тому була його біда, але ні як не Катеринина. Вона казала і за це їй уклін. Світ великий та час в ньому довгий, хтось у тому колись розбереться. Найголовніше є прецедент для розмови, думок, емоцій – її твори.
Коли дивишся на фантазійні натюрморти Білокур, то найближчі аналогії, що виникають, це славетні малі голландці зі своїми так міцно зробленими полотнами. Проте паралелі тут напрошуються більше на технічному рівні. У Художньо-історичному музеї Відня, випадково для себе, натрапила на роботи сюрреаліста 16 сторіччя – Арчимбольдо. Не можу точно пояснити чому, але його портрети-натюрторти, з такими виразними характерами, мені здались співзвучними до робіт Білокур. Хоча долі різні, все абсолютно різне. Але придивившись ще раз до її робіт можна відчути, що квіти ці з характерами та долями.
Якщо уважно розглядати твори К. Білокур, то можна побачити за радістю гімнів проспіваних квітам, приховані сум та журба. Так, в історії її життя та творчості були ніші, що знаходились у площині не стільки естетичній, як у етичній. За життя вона зазнала чимало прикростей, як від своїх близьких, що не розуміли її пристрасть до малювання, так і від далеких, заїжджих прихильників мистецтва, що за безцінь скуповували її твори. Музеї з задоволенням поповнювали свої колекції полотнами майстрині, які неодноразово з успіхом експонувались на виставках, у тому числі зарубіжних, їй присуджували різні високі нагороди. Проте, наприкінці днів своїх, коли вона була дуже хвора, художниця продовжувала працювати у атмосфері самотності та злиднів. Пишаючись її творами, ні хто не обтяжував себе тим, щоб утішити самотню та тонку душу геніальної людини.
У цілому світі не знайшлось душі, щоб грала з нею в унісон. Але, ймовірно, у її земних митарствах була вдячність митцю від бога, який сторонив її від реалій. Тим самим, через біль та муки, плекаючи до світу геніальністю, вона мала шанс жити тримірним та кольоровим у площинному сірому світі. Припустимо, що саме в цьому було її не зіткнення з „нормальним” життям, що приречене на вмирання, тоді як її творам дарувалась вічність.
2000-2006


Создан 08 сен 2010



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником