Пам'ятаючи майстра

 
 

Пам'ятаючи майстра

до 100-річчя Володимира Миколайовича Костецького



Є висоти в житті кожного, що допомагають тримати певний естетичний орієнтир. Без сумніву можна казати, що для сучасного українського мистецтва такою висотою є творчість Володимира Миколайовича Костецького.
10 вересня 2005 виповнилось 100 років з дня народження майстра. Куди більш поважний привід відмітити у шані цей ювілей, організувавши ретроспективні виставки, видати альбом. Але цього не сталося. Хоча у пам’яті митців його образ живий і в цьому вдалося ще раз переконатись, збираючи його образ крихітками, неначе складаючи мозаїку долі непересічної людини, сповненої внутрішньої сили та звичайних слабкостей.
За його плечима стояла міцна академічна мистецька школа, починаючи ще з першого вчителя малювання у гімназії А. Лазарчука (учня В. Маковського, вихованця Петербурзької академії мистецтв). Був ще важливий момент сповнений естетичних переживань для юнака Костецького. Разом з учителем він їздив до маєтку М. Ге для збирання матеріалів з упорядкування його музею у Борзнах. Завдяки цьому Костецький потримав у руках багато оригіналів Ге, а потім вже викладаючи у художньому інституті, він не одноразово повторював своїм студентам вислів відомого академіста: „Хіба руки самі по собі вже не є портретом людини”.
У 1922-1928-х роках В. Костецький навчався у Київському інституті пластичних мистецтв, де його вчителями були Ф. Кричевський, В. Пальмов, В. Татлін, М. Бойчук. 1927-го року він бере участь у першій республіканській виставці „10 років Жовтню”. Весною 1928-го року разом ще з двома кращими студентами його відряджають у Ленінград до Ермітажу та Російського музею для „вивчення техніки старих майстрів”. Тум відбувається його зустріч з Рембрандтом. З картини „Поверненням блудного сина” він робить копію. Через майже двадцять років потому, як мости Петербурга, зійдеться щось велике, єднаючи цих митців.
Костецький – професор художнього інституту, віддавши цій справі майже половину життя. Про нього, як викладача і митця, завжди були прекрасні відгуки колег. Але вести власну майстерню йому не давали. Він вів разом з І.Н. Штільманом майстерню пейзажного живопису. На жаль, політика інституту була налаштована на розвиток жанрової картини, і в пейзажну майстерню йшли далеко не сильніші студенти. То був біль і трагедія цих двох видатних викладачів, яких окрім фахових інтересів об’єднувала давня та щира дружба. У розмові з сином Іллі Шпільмана Анісімом Іллічом пролунав вислів, як перифраз В. Маяковського: „Ми говоримо Штільман, маємо на увазі Костецького, ми говоримо Костецький, маємо на увазі Штільман”.
Він є незаперечним маестро. Його „маестрія” життя була пронизана глибинною інтелігентністю та людяністю. Як згадує Олекса Захарчук: „Ми, студенти, розуміли, що у радянському мистецтві рівному Костецькому за силою пензля не було. Але були у нього звичайні людські слабкості. Коли він одного разу прийшов на святкування зі студентами нового року, то у кальсонах розв’язалась підв'язка і він абсолютно спокійно її зав’язував та посміхався”.
Мовчазним, радісним та відкритим до студентів запам’ятався він Зої Лєрман. Вона пригадує чудернацький епізод на передодні нового року. Він разом зі студентами прикрашав ялинку у майстерні, а потім раптово додав: „А давайте її намалюємо!”
Він завжди працював разом зі студентами над виконанням академічних постановок у майстерні та пленерних етюдів на практиці, власним прикладом підштовхуючи їх до висот майстерності. У тому був його метод виховання художника – не словом, а пензлем навчаючи живопису.
Маючи молоду душу, він у стінах інституту жив як студент. Віктор Рижих згадує, що його особисто налякав наказ тодішнього ректора О. Пащенка про заборону сидіти на підвіконнях, який натякав на урізання студентських свобод. Але стало легше на душі, коли він побачив сидячого на підвіконні Костецького.
В Академії образотворчого мистецтва і архітектури зберігаються, не наче свідки його присутності скромні та вишукані, яким був сам майстер, тринадцять живописних робіт. Серед них особливою поетичністю вирізняються пейзажі, сповнені подиху свіжого повітря та винятковою ліричністю, що межує з геніальною простотою. А з правого боку центрального маршу академічних сходинок, його фотопортрет розпочинає галерею славетних викладачів-митців.
Пік творчості Костецького майже співпав з серединою сторіччя, коли у 1947 році була завершена робота „Повернення”, що стоїть осторонь та на певній нездоланній висоті усього радянського мистецтва присвяченого воєнній тематиці. У цій роботі є така міра глибини проникнення у психологічний стан почуттів, де на ниті надриву зустрілися радість та трагедія покоління переможців.
Робота В. Костецького стала для самого майстра випробуванням всього його життя. Особиста драма переживань людини, як чорна птаха, крилом надірвала зранену душу. Після персональної трагедії, митець знаходить у себе сили писати мрію зустрічі, якої у нього не було. У тому було шаленство генія, який спромігся піднятися над обставинами долі.
1943 року демобілізований В.Костецький повертається до Києва. Його не зустріли ні дружина, ні діти. Довгі роки потому від довідався, що німецький офіцер переправив їх до Австралії. Коли скульптор В'ячеслав Клоков ходив на китобійному судні навколо світу, то до корабля, що прийшов з Одеси до австралійського порту вийшла жінка. Перекинувшись декількома словами, він зрозумів, що вона колишня дружина Костецького.
Він починає писати цей твір у 1943 році. Для реалізації кінцевого задуму знадобилось декілька холстів, що витримали безкінечні переписування. Живописець Анатолій Пламеницький, який позував солдата у шинелі, часто згадував, як Костецький писав, переписував, чистив холст, знову писав, вплавляючи тони та кольори. Майстерність покладена на власний біль переростала у твір, в якому незримим містком з’єднаються митці відірвані у часі і просторі, у творах „Повернення” Костецького та „Повернення блудного сина” Рембрандта.
У 1948 році робота експонувалась на виставці у московському манежі, над якою вироком проголосив Сталін: „А де ж радість?”. Як наслідок, не присудження Першої премії. Але паралельно з цим, неперевершеність самої роботи дала їй право на самостійне публічне життя, яке тримається у часі майже шістдесят років.
У 2005 році була оновлена постійна експозиція Національного художнього музею України, де знов зустрілись у одному залі експонати далекої вже виставки 1948 року: на одній стіні шедевр В. Костецького „Повернення”, а на другій, навпроти – „Молодий Тарас Шевченко у майстерні Карла Брюллова” Г. Мелехова.
У 1960-му році Володимиру Миколайовичу Костецькому було присвоєне звання народного художника УРСР; 1967 – обрано членом-кореспондентом Академії мистецтв СРСР. А через рік після цього він пішов з життя, тримаючись від слави осторонь.
Але знову постає питання пам’яті про тих, хто вже не може і не вмів гучно заявляти про себе. Проте, хто у творчості досяг геніальних висот.
2006


Создан 08 сен 2010



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником