Почерк майстра

 
 

Почерк майстра

про творчість Олександра Дубовика



“Лови свою думку, оскільки народившись, вона ще не твоя, і тільки обгороджена сіттю вона може бути зловлена, і, набравши в груди повітря, видихай його твором, схожим на фрукти, доставлені з невідомого іншого берега океану. Це порятує тебе від університетів нудьги, від каменів у брудному потоці, і твій келих завжди буде сповнений пахощами невичерпного дорогоцінного віна, адже ж перед кожним наповненням минають віки, і хмарки над містом повторюють себе що п’ять років.”
"Мій катехізис”
Олександр Дубовик

Стиль Олександра Дубовика включає у себе апробацію багатьох компонентів культури від сучасної і до заглиблення у давні її шари. Своєю творчістю він сміливо вводить українське мистецтво у світовий контекст, розширюючи межі розуміння національного та, водночас, залишаючись тісно, коріннями, пов’язаним саме з традицією. Ще десятиріччя тому, це можна було б визначити як феномен Дубовика. Але зараз, мабуть актуальнішим казати про феномен держави, яка не здатна угледіти своїх стовпів, що народжуються не з періодичністю “хмарок над містом”.
В 1957 році він закінчує Київський художній інститут, майстерню жанрового живопису С. Григорьєва, у якого продовжить навчання в аспірантурі Академії мистецтв СРСР протягом 1962-1965 років.
У “глобалізованому” сьогоденні важливо уявити, як діяла система “залізної завіси”, що так ретельно змогла „ховати” інформацію. Академічне навчання зосереджувалось на оволодінні реалістичною школою європейського класичного мистецтва, тоді як за вікном йшла ІІ-пол. ХХ сторіччя. За порогом забороненого залишались імпресіоністи, постімпресіоністи і звичайно все, що стосувалось тогочасного паралельного мистецького процесу Заходу.
Дубовик починає шукати для себе додаткові джерела знань: спочатку їздить на міжнародні виставки до Москви. Завдячуючи добре розвинутій інтуїції, він досить швидко зрозумів, що демонструють далеко не краще, а вторинне. Ще з відвідувань Манежу він винесе для себе відчуття жаху від “метражів мистецтва” та розуміння, що він художник-одинак. Згодом він скаже “Мистецтво для мене завжди одиничне і камерне”. Спорідненим звучить рядок В. Висоцького: “Я не люблю манежи и арены, где миллион меняют по рублю”.
Наступним та більш якісним “полем знань” стала для нього бібліотека іноземної літератури, де відкрилося море необхідної інформації про світовий культурний процес. І зважаючи на списки у формулярах, Дубовик був лише один з київських художників, який так наполегливо цим користувався.
Після завершення аспірантури він з ентузіазмом неофіта кинеться на створення молодіжної секції у Спілці художників. У ініціативній раді протягом 1966 та 1967 років панував ейфорійний настрій, було відчуття, що у межах соцреалізму щось можна змінити і це підкріплювалось низкою молодіжних виставок. Але як відомо, вбити дракона можна тільки у самому собі, ззовні його знищити неможливо, бо він здатен до трансформацій. Цей монстр тоталітарного мистецтва з легкістю припинив молодіжний рух, розгромом однієї з виставок, де Олександр демонстрував лише формальні пейзажі.
Для Дубовика наступив період майже двадцятирічної ізоляції. Першим кроком до глядача після довгої паузи стане персональна виставка в Спілці архітекторів 1984 року, яка провісивши декілька днів була закрита, а роботи, чиєюсь безжалісною рукою, пошкоджено. Тільки з 1989 року, презентацією в галереї на Володимирській розпочнеться для художника постійне виставкове життя.
Ці роки публічного мовчання були болісними з точки зору соціальної реалізації, але надзвичайно плідними для професійного росту художника. Зачинились двері виставкових залів, він пориває з цехом станкового живопису, перейшовши до монументального, де все-таки залишалось більше можливостей для формальних пошуків, навіть коли потрібно було оформляти зупинки автобусів міжміського сполучення. З художніх рад, які приймали замовлення, для нього найбільше увіб’ється у пам’ять безособистий вигук – “Наступний!”.
В майстерні у Нижній Лаврі він починає нести свою тиху творчу схиму, поступово приходячи до абстракції. Як риса характеру, у нього завжди було бажання не підкорятися, ще з дитячих років він не був “своїм”, не був схожим на когось. Також Олександр добре пам’ятав – він син українського репресованого поета.
Його унікальна система “зіткнень” та “діалогу, коли немає діалогу”, реального з ірреальним, площин з об’ємами, насичених фактур з гладкою поверхнею, симетрії застиглого з асиметрією коливань, виводить мову малярства у відкрите поле філософії, де у кожного є свій горизонт.
Стиль митця безпомилково впізнається, не дивлячись на те, що він є досить рухливою, внутрішньо обумовленою системою. Для О. Дубовика дуже важливу роль відіграє ланцюг: художник – картина – глядач; через модифікації: музей – суспільство – космос. І в цьому він знаходить для себе протиріччя з постмодернізмом, одним з постулатів якого є безсистемність. Але, водночас, художник зазначає: “Я боюсь дуже системного мислення, коли нема варіантів та все зрозуміло”.
Напрямок, чи та ніша, яку обрав для себе художник, точніше можна охарактеризувати як неокласика чи пост-постмодернізм. У його роботах відсутня іронія, а замість неї запропонована прихована серйозність. Понятійний момент, що концентрується у ідеалі, образі, має витоки у візантизмі, який живе в нашій культурі генетично, ментально. Речі, предмети, деталі на полотнах Дубовика набувають значно більшого рівня значень, ніж те що в них безпосередньо закладено. Спроба досягти абсолютного рівня змісту, вивести його на межу символу, а персонажем зробити Історію, привела його до ідеї палімпсесту, на вертикаль якого нашаровуються культурні пласти між минулим та майбутнім, і де є рухлива крапка умовного центру – сучасність.
Мабуть тому, відчуваючи себе “художником предметів”, за власним визначенням, О. Дубовик таке велике значення приділяє саме центру, суперцентру. На полюсі зіткнення різних просторових площин фіксується найвище напруження. Підвищений драматизм та незмінна декоративність його картин збігається з естетичною платформою національного бароко, яке у ідеологічному сенсі на українському грунті взяло на себе роль Відродження.
У 1996 році він створив вітражі для Ново-Апостольскої церкви у Києві. Сяйво “кольорового світла” абстрактних вітражів, як велетенська музика органу, системою ритмів та пауз формує піднесений настрій.
Спираючись на власний досвід живописця, загальну ерудованість, О. Дубовик формалізував, здавалось би нескінченні, художні ідеї у тексти “Палімпсест” та “Мій катехізис”. Професіоналізм та громадська позиція зараз підштовхують його до думки: “Я би мав учнів і сподіваюсь, що для них це було б корисно”. Вже створена ціла система навчання, в основу якої покладена „індивідуальність”, як система виховання митця.
2003


Создан 08 сен 2010



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником