Прозора тиша Олекси Захарчука

 
 

Прозора тиша Олекси Захарчука




У 2004 році Олекса Захарчук відмітив 75-річний ювілей двома значними виставками: живописом у Національному художньому музеї України та малюнком у Національній спілці художників.
Для мене особисто, то є велика честь, давня дружба з родиною Захарчуків. Я дійсно, страшенно рада від того, що доля зводить з такими людьми, які формують певну філософію буття. Сучасність Олекси Захарчука, як митця й громадянина (і тут просяться рядки, що волають своєю позачасовою істиною “поэт в России больше, чем поэт”) значно більша та глибша ніж так звана актуальність, що весь час відчуває страх запізнитися.
Своє право творити відверте мистецтво, що сповідує принципи краси, гармонії, він виборював усе життя. У тому був громадський вчинок. І може у тому є велика правда щирого, чесного та справжнього, коли митець маючи величезний спадок, непорушну до кон’юнктур часу творчу біографію й досі залишається художником без титулів та звань. Тут як своєрідне відлуння недавніх подій звучать рядки пісні: “Я не хочу бути героєм України, не цінує героїв моя країна...”
Виставка малюнків Олекси Захарчука відкривалась у доволі камерній атмосфері кола друзів та однодумців. Це було 18 листопада. У повітрі відчувалось піднесення з довгоочікуваними змінами у державі. На сумочках панночок коливались помаранчеві стрічки. У цей день і квіти дарували у колір настрою. Проте Захарчук, до цього дня, коли нація вже готова стати з колін, йшов шляхом довжиною у життя. Він майже шістдесят років у папки обережно складав малюнки, возив їх за собою та тільки зараз готовий був показати. Він не боявся казати правду, що не подобалась більшості. Він дійсно чекав цього дня.
Малюнки Захарчика – це наша історія, що складається з безмежних крихіток буденного. Мистецтво швидкого начерку, як магія лінії на білому папері, що переплетена з душею митця, створює чудову атмосферу щирого та справжнього. Простота сюжетів вражаюча. Миті звичайного, що перекладаються художником на акорди мистецтва. Відсутні всі натяки на вибагливість. Проте присутня, велика правда чудового мистецтва, яке має традицію у творчості Т. Шевченка, І. Репіна, В. Сєрова, П. Левченка, В. Касіяна, Т. Яблонської, С. Григор’єва, К. Єлеви, І. Плещинського.
“Я продовжував лінію живого рисунку, начерку. Швидкий рисунок грунтується не на повільних роздумах, а на захопленні натурою, на емоціях. Звідси з’являється щирість, риса, яку я дуже ціную в інших художниках та в своїх кращих роботах,” – напише Олекса Захарчук.
Роздивляючись каталог рисунків художника, весь час ловиш себе на думці, що у тому є колосальна естетична насолода, що не зменшується, а в сумі вражень фіксує все більше деталей. Щоденник позитивного світосприйняття. У миттєвих малюнках олівцем постають ліричні краєвиди київських околиць та самого Києва повоєнних років. Тут історія тогочасних авто, брущатих мостових, історія людей у житті яких була війна. Сплять діти, відпочивають рибалки, дівчина заглядає у віконце – все це оповите любов’ю художника. За всі ці мотиви він несе мистецьку відповідальність, залишаючи їх для історії.
Чудові начерки київських двориків, вони вже стерті з обличчя міста, проте у творах Захарчука, набули життя справжніх персонажів. Тут є характери, особистості, готові розповісти довгі легенди своєї долі. Коли я дивлюсь на ці київські краєвиди, то щось дуже зворушливе торкається душі. Цими вуличками ходили мої бабуся та дідусь, тут вони жили. Якийсь смуток. Немає вже тих людей і того міста, але дякуючи художнику вони живуть у цих малюнках.
“Начерк жінки” (1959) – декілька віртуозних штрихів олівцем народжують лірично-інтимний образ. У чудовій магії мистецтва, якій не підвладна адекватна мова слів, у сполученні сірого та білого народжений просто блискучий образ оспівування жіночого, як такого. Ціла низка зображень коней, точно знайдені лінії, м’які ритми, гармонія спокою.
Цей скарб створений та збережений Захарчуком, як крихітний острів у виріях сьогодення, в якому відбитий їм час, є категорією історичною. Але дуже хотілося б, щоб і наші діти вивчали історію та культуру України середини ХХ сторіччя за цими малюнками, оскільки тієї нотки емоційної причетності, звичайно, не знайдеш у жодному підручнику.
На жаль, втрачена ця блискуча культура миттєвого малюнку. І категорії історичності у малюнках Захарчука набувають не тільки відтворені моменти життя, а й сама техніка.
Усвідомлюю, що то є дуже суб’єктивним, проте образи його друзів з дитячого будинку, виконані у 1944-1945 роках на листочках з шкільних зошитів, неначе викарбувані міцною рукою профілі, своєю жорсткістю та лаконічністю нагадують джоттівські.
На життєвому шляху Олекси Захарчука було чимало труднощів та поневірянь, проте певні підказки долі вели його. Суворе дитинство у партизанській бригаді на Вінниччині; дитячий будинок на околицях Харкова, де колись була комуна С. Макаренка; умовне зарахування до Харківського художнього училища та закінчення його з відзнакою. Про свої враження від того періоду художник пише: “Я ходив пішки 2-3 кілометри з околиці Харкова до центру, де було училище, взимку в парусинових тапочках, приходив в училище з мокрими ногами і сидів цілий день, а стіни в коридорах були дуже красиві, бо виблискували сивим морозом, а в майстернях висіла димова пелена, бо топили “буржуйки”, а до того ж було дуже голодно”.
Він навчається у Київському художньому інституті, де його вчителями були Т. Яблонська, С. Григор’єв. Молодість студентського буття була розділена з М. Стороженком, А. Рибачук, В. Мельниченком, М. Ряснянським, які стали відомими художниками.
Збереглося тільки фото його дипломної роботи “На плотах. Вечірня пісня” (1957). А передували їй численні начерки, ескізи та робота плотогоном на Дніпрі влітку. Бажання створити ліричний образ, пронизаний романтикою пісенності та духом відвертого захоплення трударями, які є часткою лагідного пейзажу, зберіг О. Захарчук на все життя, хоча згодом й повністю відійшов від тематичної картини.
У 1967-х – 1970-х роках він працює над картиною “Ленін та солдати”, за яку отримав різку критику з боку керівництва української Спілки. Але набирається сміливості та підтриманий Тетяною Нилівною Яблонською, яка завжди дуже схвально ставилась до творів митця, везе роботу на виставку у Москву. Там роботу було закуплено для Центрального літературного музею. У 1968 році він підписує листа на захист В. Черновола, О. Гінзбурга та Ю. Галанського. Починаються утиски, за якими стояли глибокі розчарування у державній системі.
Він остаточно біжить у пейзаж, але не розгублюється, а навпаки знаходить мову, свою унікальну, щоб раз і на завжди освідчитись у коханні до творіння Божого – природи.
“Дійсно, реальний світ – це партитура, яка написана геніальним Творцем, а ми, художники, виконавці цієї божественної музики, прочитуємо цю партитуру в залежності від наших здібностей,” – запише О. Захарчук.
Його пейзажі, пройняті тонкою ліричністю та монументальною величчю, водночас. У прозорій тиші різних за настроєм пейзажів панує гуманістичне відчуття. Це сприймається, як громадянська позиція митця. Крихкий світ природної гармонії, що не може протидіяти екологічній катастрофі заподіяної людством.
Художник відкриває перед нами вікно у світ природи, даючи можливість споглядати та насолоджуватись. Тільки у злагоді з самим собою та у стані часової самотності з навколишнім світом, можливо осягнути всю велич його пейзажних мотивів.
Туманні сутінки у монументальному полотні “Старокиївські пагорби” (1980-1985) неначе пеленою вкривають сиву київську давнину. Відчуттям безцінності цієї землі, що шар за шаром збирала для нас історію століть, наповнюють застиглі звуки та рухи.
У багатьох пейзажах Олекси Захарчука присутнє враження панорамності – неначе птах з людською душею милується земною красою, красою цілого, великих просторів, площин. Озера, поля, пагорби – звучать як гімн.
В останні роки художник пише мальовничі краєвиди Полтавщини, що простяглися над річкою Сулою. Згадуються рядки Василя Стуса:
“На тихі води і на ясні зорі
паде лебідка білими грудьми.
Вдар блискавка, і громе прогрими,
коли не розпростерти крил – у горі.
Зелені села, білі городи
і синь-ріка і голуба долина
і золота, як мрія, Україна”.
У своїх спогадах Олекса Захарчук напише: “Мені пощастило на талановитих друзів, з якими я зростав у мистецтві, таких як Борис Довгань, В’ячеслав Клоков, Анатолій Лимарєв, Ольга Рапай, Григорій Гавриленко. Великого друга та помічника мав я в особі дружини Алли Василівни – людини надзвичайної духовної та фізичної краси, яка передчасно пішла з життя”.
Надзвичайною ліричністю пронизана робота “Автопортрет з сім’єю”. Ідилія родинної злагоди на тлі пейзажу. Це ті каміння, на які спиралось й може спиратися людство. Філософія простоти, краси і внутрішньої сили злиті воєдино.
На персональній виставці В’ячеслава Клокова було представлено бронзовий бюст Олекси Захарчука. Мудрість та скептицизм застигли на його обличчі, неначе у римському портреті часів стоїків.
2000-2005


Создан 11 сен 2010



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником